Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

я раптом прокинувся через те, що спалахнуло верхнє синє світло. Я розплющив очі і побачив, що Андрій Микитович шукає щось у бічній кишені кітеля, який висів у нього над головою на гнутій алюмінієвій вішалці. Нарешті він витяг з кишені шматочок цукру. Від синьої лампи білосніжний цукор, і срібляста вішалка, і зелений кітель, і обличчя Андрія Микитовича — все здавалося синім.

«Зголоднів він, чи що? — здивувався я. — От дивно: дорослий, а солодке любить. У бойовому кітелі цукор носить!» Але тут я побачив, що Андрій Микитович дістав з-під подушки маленьку пляшечку, почав капати з неї на цукор і ворушити губами — відраховувати краплі. Потім він сховав пляшечку назад під подушку, а цукор поклав у рот — і раптом важко задихав. Я згадав, що так ось приймала ліки моя бабуся, коли у неї, як вона казала, «судини лопалися».

Я звісився з полиці й тільки тепер розгледів, що обличчя у Андрія Микитовича дуже бліде (здалеку мені синя лампа заважала розгледіти), а на лобі виступили великі краплини.

— Андрію Микитовичу, вам погано? — тихенько прошепотів я. — Може, потрібно щось?

— Ні-ні… Нічого не треба, — пошепки відказав він і над силу посміхнувся. — Спи… Адже тобі завтра вставати рано.

Я погасив синю лампу, але довго ще не наважувався заснути: а раптом Андрію Микитовичу стане погано й необхідна буде термінова допомога? Щоб не злипалися очі, я почав дивитися у вікно.

А за вікном повільно прокидався ранок. Низом стелився білий туман, а понад ним — такі ж білі клуби від паровоза. Між цими димками, як на довгому-предовгому екрані, пролітали поля, села, нерівні, ніби в відбитими краями, блакитні блюдця озер…

Так непомітно я й заснув.

Розбудив мене Андрій Микитович. Вигляд у нього був хвацький, обличчя чисто поголене й приємно пахло одеколоном та ще чимось. Мені здалося, що це запах свіжої крижаної води. Адже то тільки кажуть, що вода не має запаху, а насправді має, і навіть дуже приємний.

Внизу у повній бойовій готовності, оточена своїми численними валізами, клуночками і сумками, урочисто сиділа Ангеліна Семенівна. А Веник читав книгу, тихо забившись у куток лави.

Він узагалі цілісіньку дорогу читав. Говорив дуже мало і все якимись мудрованими реченнями. Наприклад, замість «хочу їсти» він говорив: «я зголоднів», а замість «хочу спати» — «мене щось на сон хилить».

Я швидко зібрав свої речі у маленьку валізу, яку ми вдома називали «командировочною», тому що батько завжди їздив з нею у відрядження. Ми з Андрієм Микитовичем вийшли у коридор. І тут я, пам'ятаю, важко зітхнув. І вагон наш, уповільнюючи швидкість, і собі важко зітхнув, ніби йому не хотілося відпускати мене.

Я взагалі помітив, що у поїзді якось часто змінюється настрій. Ось, наприклад, у перші години шляху мені все здавалося дуже цікавим, незвичайним: і стукіт коліс десь зовсім близько, просто під ногами; і настільна лампа, схожа на перекинуте відерце; і ліс за вікном, який то підбігав до самого поїзда, то відбігав від нього… Та вже невдовзі мене почала розбирати цікавість: а який він, отой самий Білогорськ? А як я там житиму? І дуже хотілося, щоб швидше замовкли колеса і швидше я дістався до дідуся. А от зараз мені зробилося сумно… Я встиг звикнути до всього у вагоні, а надто до Андрія Микитовича, і аж ніяк не хотів з ним розлучатися.

* * *

Покірні паровозному гудку, рушили й попливли вагони. Андрій Микитович стояв біля вікна і махав кашкетом. Він махав мені одному. Я це знав. Знала це і Ангеліна Семенівна, тому-то вона демонстративно повернулася до поїзда спиною і почала порпатися у своєму синьому мішечку, схожому на ті мішки, в яких дівчата здають калоші в роздягалку, але трохи менший. Ангеліна Семенівна ховала цей мішечок під кофтою.

Спершу вона витягла якийсь великий папірець, зробила злякане обличчя і сховала гроші назад. Потім витягла папірець трохи менший і знову злякалася. Нарешті дістала зовсім маленький і почала розмахувати цим папірцем з таким виглядом, немов скарб у руці тримала. Скоро до неї під'їхала підвода. Візник, неголений дядечко з цигаркою за вухом, озирався навкруги, ніби украв щось. І конячка теж злякано косувала своїми великими бузковими очима.

— Тільки скорше, громадяночко, — сказав візник. — Скорше, бу-ласка.

Здавалося, він так поспішає, що навмисне скорочує і перекручує слова. І ще мені здалося, що всі слова, які він вимовляв, складалися з самої лише літери «о».

Ангеліна Семенівна «скорше» ніяк не могла. Вона дуже довго вмощувалася на підводі. Спочатку розмістила речі так, щоб нічого не впало, не розбилося і не забруднилося. Потім довго усаджувала Веника — так, щоб його не дуже розтрусило і щоб ноги в колесо не потрапили.

Усівшись ззаду, вона здогадалася нарешті запитати, до кого я приїхав. Почувши, що я приїхав до дідуся і що дідусь мій лікар, вона знову зіскочила на землю, за що візник обізвав її «несвідомою громадяночкою».

— У тебе тут дідусь? — вигукнула Ангеліна Семенівна. — Та це ж чудово! Сідай до нас! Поїдемо разом. Може, у нього кімната для нас знайдеться, га? І Веник буде під наглядом — адже він такий хворобливий хлопчик. Житимемо однією сім'єю!

Я зовсім не збирався жити з Ангеліною Семенівною «однією сім'єю» і тому сказав, що у дідуся лише одна і дуже маленька кімнатка, хоча насправді й гадки не мав, яка у нього квартира. Ангеліна Семенівна залізла назад на підводу, візник хльоснув свою конячку — заскрипіли колеса, і ноги Ангеліни Семенівни забарабанили об полудрабок.

Я огледівся. За станцією і обабіч неї був глибокий-глибокий, весь у сонячних вікнах, березовий гай. Повітря було якесь надзвичайне — свіже, ніби щойно пролився на землю шумний і світлий літній дощ. Біля річки завжди буває таке повітря. Але самої річки не було видно: вона ховалася за гаєм.

Від усієї цієї краси я так