Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

— Він у мене дуже хворобливий хлопчик, йому нагору вилазити важко, — сказала Ангеліна Семенівна.

— Альпінізмом треба займатися, — посміхнувся підполковник, якого звали Андрієм Микитовичем.

— Веник обійдеться без сторонніх порад. У нього є мама! — відрізала Ангеліна Семенівна. Вона взагалі косо позирала на Андрія Микитовича.

А я, звичайно, із задоволенням поступився нижньою полицею, бо ж їхати нагорі значно цікавіше: і на руках можна підтягнутися, і у вікно дивитися зручніше.

Та це був лише початок.

Ангеліна Семенівна дуже точно знала, на якій станції що продаватимуть: де яєчка, де смажених гусей, а де ряжанку і сметану. На першій же великій зупинці вона попросила мене збігати на базар, який був тут же, біля перону.

«І без того вже продуктовий: магазин у вагоні влаштувала! — подумав я, — Куди ж іще?..» Мені дуже хотілося побігати уздовж вагонів, дістатися до паровоза, подивитися станцію, але довелося йти на базар. Сама Ангеліна Семенівна командувала мною через вузьку щілину у вікні: «Он там продають куру! (Вона чомусь курку називала курою.) Запитай, почому кура… Ой, дуже дорого!.. А он там огірки! Запитай, почому… Ні, це неможливо!»

Зрештою я так нічого й не купив. Але Ангеліна Семенівна пояснила мені, що для неї, виявляється, найцікавіше — не купляти, а прицінюватися.

Те ж саме було і на другій великій зупинці. А на третій я вирішив не зіскакувати униз, навмисне відвернувся носом до стінки й тихенько захропів. Та Ангеліна Семенівна одразу ж розштовхала мене. Вона сказала, що спати вдень дуже шкідливо, тому що я не спатиму вночі, а це позначиться на моєму здоров'ї, за яке вона відповідає перед мамою, — отож я повинен зараз же бігти на станцію по ряжанку.

— Ви просто експлуатуєте дитячу працю, — чи то жартома, чи серйозно зауважив Андрій Микитович. — Послали б свого Велика. Йому корисно прогулятися на повітрі — он який блідий!

Ангеліна Семенівна дуже розлютилася.

— Атож, Веник хворобливий хлопчик! — сказала вона так, ніби пишалася його хворобами. — Але зате він відмінник, зате прочитав усю світову літературу! Він навіть мене іноді заганяє на слизьке.

— А за що це «зате» він відмінник? — запитав Андрій Микитович своїм спокійним і ледь-ледь насмішкуватим голосом. — Можна подумати, що самі лише здихляки похвальні грамоти одержують. Ось Сашко, певно, також добре вчиться.

Від цих слів у мене якось неприємно засмоктало у тому самому місці, яке називають «під ложечкою».

— І в мене племінник теж відмінник, — казав далі Андрій Микитович, — а такі гирі піднімає, що мені ніколи не підняти.

— Ну, Веник циркачем бути не збирається! — кинула Ангеліна Семенівна. І сама попленталася на станцію.

Відтоді вона більше не розмовляла з Андрієм Микитовичем.

Та й зі мною теж. До мене вона зверталася лише у найнеобхідніших випадках. Наприклад, говорила: «Мені треба переодягнутися». І ми з Андрієм Микитовичем обидва виходили у коридор.

Він також, як і Ангеліна Семенівна, добре вивчив наш шлях і знав, здавалось, кожну станцію. Та тільки зовсім по-іншому.

— Бачиш цегляну коробку? — запитував він. — Це консервний завод. Сома у томаті любиш? Так ось тут, на тій он річці, що за станцією, цього лінивого сома у сіті заганяють, а потім уже в томат і в банку!.. А он там, за поворотам, величезний радгосп. Тваринницький!.. Коли в літаку летиш, здається, що хмари з неба вниз спустилися і повзають по землі. А насправді — це білі вівці. Отари овець!

Андрій Микитович їхав у гості до брата.

— Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати, — сказав він. — А я на полювання та на риболовлю більше сподіваюся. Ось і їду…

Я, почувши, що Андрієві Микитовичу треба лікуватися й вухам своїм не повірив. Навіщо, думаю, такому силачеві лікуватися? Адже він миттю упорався з вікном, котре, як казали провідники, «заїло» і вони ніяк не могли його відчинити.

Він помітив моє здивування і сказав:

— Так, зовні ніби все нове, не зносилося ще, а мотор капітального ремонту потребує.

— Який мотор? — здивувався я.

Андрій Микитович поплескав себе по бічній кишені — і я зрозумів, що у нього хворе серце.

— Якщо не вилікуюсь, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашуньо, у відставку, дуже не хочеться…

Андрій Микитович заходив по коридору. Кроки у нього раптом стали повільні й важкі-важкі, ніби він на протезах ступав.

Потім він зупинився біля вікна, занурив усі десять пальців у свій густий, хвилястий чуб і почав з усієї сили куйовдити його, ніби сумні думки відгонив.

— А я ж на наступній станції за Білогорськом виходжу, — сказав Андрій Микитович. — Отже, сусідами будемо.

Я дуже зрадів:

— Приходьте до нас у гості! Гаразд? Адже вам, певно, гуляти корисно? І дідусь мій якраз лікар…

Я дістав нарисований мамою план містечка. Там була і дорога, яка вела від станції до дідусевого будиночка. Це мама для мене намалювала, щоб я не заблукав. Андрій Микитович довго роздивлявся план і чомусь усміхався.

— Гаразд, — пообіцяв, — якось нагряну.

Увечері Андрій Микитович дістав із бічної кишені кітеля маленькі, ніби іграшкові, дорожні шахи, і ми почали змагатися. Я не виграв жодної партії. Але Андрій Микитович не пропонував мені фору, не давав ходів назад і довго обмірковував кожний хід. Мені це дуже подобалося, і я програвав з таким радісним виглядом, що Веникові здалеку, мабуть, здавалося, ніби я весь час здобуваю найблискучіші перемоги.

Венику теж захотілося зіграти у шахи. Але я помітив, як Ангеліна Семенівна наступила йому на ногу, він злякано закліпав очима і втупився у книгу.

А вночі