Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Це могли бути, опріч найпопулярнішої пісні «Всякому місту звичай, права» (що, до речі, менш імовірно, адже Шевченко, як пам’ятаємо, в іншому місці називає її сатиричною, а тут він «виспівував та плакав»), або «Гей, поля, поля зелені», або «Ой ти пташко-жовтобоко». Саме їх наприкінці XVIII — на початку XIX століття найчастіше включалося до рукописних збірників. Перша з них увійшла до лубочного пісенника, виданого вже 1796 року, тобто всього лише через два роки після смерті автора, друга — 1799-го[16].

Минає ще кілька десятиліть, і Микола Костомаров свідчить: «Мандрівні сліпці засвоюють його (Сковороди. — Ю. Б.) пісні; на храмовому святі, на торговищі, незрідка можна зустрінути юрбу народу, що оточила групу цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: всякому городу нрав и права»[17]. Як підтвердження широкої популярності пісень Сковороди «в усьому південноруському краї» розцінює Костомаров той факт, що деякі з них включалося до тодішніх пісенників (приміром, до збірників Жеґоти Паулі) без указівки та, можливо, й «без усвідомлення самими збирачами», що ці пісні створено Сковородою.

Наведені міркування М. Костомарова взято з його полемічної відповіді Вс. Крестовському — рецензентові зібрання творів Сковороди, щойно виданого І. Т. Лисенковим[18]. Полеміка, яка мала своє продовження[19], являє собою не тільки суто історично-літературний, а й не позбавлений актуальності методологічний інтерес, відтак на ній варто трохи зостановитися.

Про тональність, що в ній витримано рецензію Вс. Крестовського, уявлення дає такий уривок: «…Увійдіть до цього вертограду; але попереджаємо вас, що в цьому вертограді сила-силенна реп’яхів і крапиви, і тому язик ваш відчує конвульсії та корчі, а вухо — низку дисонансів, які годі витримати. Втім, сміливцю і Бог помагає!». І далі: «Ну що, як?! Як вам подобається оця філософська поезія “українського Ломоносова”? Ви погано розумієте, ви втомилися — ми це мимоволі відчуваємо — але що ж робити! Наша філософія в тому й полягає, щоб її ніхто не розумів, окрім самого автора, а трапляється, що й сам автор нічого не тямить, що творить»[20].

У такому зневажливому, аґресивно-фейлетонному стилі написано всю «рецензію» Вс. Крестовського. Постає запитання: чим можна пояснити її з’яву на шпальтах «Русского слова» Ґ. Блаґосвєтлова, часопису, що претендував на репутацію проґресивного? І ще — чому в ролі «рецензента» виступає саме Крестовський?

З відповіддю трохи зачекаємо; спершу нагадаємо читачеві, як складалася доля сковородинівської спадщини, як увіходили до суспільної свідомості творчість і вчення «українського Сократа».

Сам Сковорода жодного свого рядка не побачив надрукованим. На Слобожанщині, де пройшла значна і фактично найплідніша частина його життя, поета-філософа ще протягом довгого часу після смерті пам’ятали стіни старосвітських маєтків, священицьких домівок, селянських хат, монастирських келій, Харківської семінарії (колишнього колеґіума), напівпокинуті лісові хижі та забуті пасіки; подекуди в родинах зберігалися автографи його творів або списки, котрі, як уже відзначалося, поширювалися в певних колах, живі були його учні, молодші сучасники, кобзарі, лірники співали його пісні. Та при цьому навіть майже через півстоліття Василь Каразін, фундатор Харківського університету, ще тільки розповідає про свій намір (що його, на жаль, він так і не встиг здійснити) написати біографію «нашого мудреця, недостатньо в наших часописах уміщену»[21]. А він же мусив добре пам’ятати Сковороду, з яким був у дружбі його вітчим Андрій Іванович Ковалевський, адже філософ часто відвідував Пан-Іванівку, що належала Ковалевському, тут він провів свої останні дні, тут його й поховано.

Та переважна частина читацького загалу на Україні, а в Росії — поготів, про Сковороду, властиво, нічого не знала або знала дуже мало. 1798 року, через чотири роки після смерті Сковороди, у Петербурзі вийшло підготовлене істориком Михайлом Антоновським перше видання творів філософа, щоправда, доволі химерне. Під загальним наголовком «Бібліотека духовна, що містить у собі дружні бесіди про пізнання самого себе», подано анонімну суміш з діалогу «Наркіс» і різних фраґментів, довільно скомпонованих, ще й трансформованих. Природна річ, це видання не могло дати бодай віддаленого, не кажемо вже — повного, уявлення про вчення, творчість Сковороди, про його особистість, а ближче до середини століття і воно було призабуте. Протягом кількох десятиліть побачили світ менше десятка окремих публікацій Сковороди, дещиця його пісень, уривків, листів було «вкраплено» до матеріалів мемуарного й нарисового характеру, притому треба мати на увазі, що наукова вірогідність та об’єктивність певної частини цих матеріалів далеко не завжди є незаперечними.

(Причинки. Найчастіше подібні претензії висловлювалося на адресу А. Хіждеу, і, слід визнати, не без підстав. Питання, проте, не є зовсім однозначним.

Відгукуючись на публікацію в «Телескопе» нарису А. Хіждеу про Сковороду[22], І. Срезнєвський писав: «Йому (Сковороді. — Ю. Б.) приписано там багато таких думок, яких він і мати не міг, а тимчасом читача переконують посиланнями на твори й листи Сковороди. Деякі з посилань я перевіряв і в ориґіналах геть не знаходив того, що автор там начитував або що звідти виписував; після того я щодо інших не міг не мати сумніву»