Читати книгу - "Шепіт на вітрі"

— Я вилікую тебе від цього, — сказав Пітер.

Він дістав з маленької торбинки, що висіла у нього на грудях, чарівну пелюсточку і дав її Сірій Шкурці.

— Що ти відчуваєш?

— У мене прекрасні відчуття, — відповіла вона. — Я почуваюся гордою, хоч насправді я не горда. — Вона подивилась на чарівну пелюстку, яку тримала в лапці, й усміхнулась. — Я почуваю себе потрібною. — І додала несміливо: — Неначе всі мене люблять.

— Саме так ти і повинна почуватися, — мовив Пітер.

— Де ти взяв цю пелюсточку?

— Мені подарував її південний вітер. Він сказав, що ця пелюстка допоможе мені під час подорожі.

— Як це мило з твого боку — дати її мені,— подякувала Сіра Шкурка. — Хочеш іще ковбасок?

— Ні, спасибі. Я ще й ці не з’їв.

— У нас їх багато, — запевнила Сіра Шкурка й почала їсти свою травичку.

У Пітера була повнісінька тарілка, і коли він усе з’їв, то сказав:

— Я думаю, ковбасок більше не треба, бо не лишиться місця для морозива.

— Це справді проблема, — погодилась Сіра Шкурка. — Ну що ж… Тоді встань і стрибай круг столу. Таким чином ти утрамбуєш ковбаски і вивільниш місце для морозива.

Пітер тричі пострибав навколо столу.

— Ну як, допомогло? — запитала Сіра Шкурка, коли він знову сів за стіл.

— Так, — відповів Пітер і заходився їсти морозиво.

— Не можна не визнати, що наука чудова річ, — мовила Сіра Шкурка. — Треба тепер прибрати, — додала вона. — Я митиму посуд, а ти витирай. — Вона добула із сумки миску із гарячою водою, витягла кухонний рушничок і простягнула Пітерові. — Як тільки впораєшся, вкидай речі в мою сумку. Спершу — ножі й виделки ручками вниз. Урешті-решт, я жива істота, мене можна порізати чи продірявити так само, як і тебе.

— Я буду обережним, — пообіцяв Пітер, який був упевнений, що стільки речей не вміститься в сумці. Проте і ножі, і виделки, і чашки, і тарілки зникали в ній, тільки-но потрапляючи туди. Це було схоже на те, як листи й пакети зникають у поштовій скриньці. Навіть стіл і стілець зменшилися й зникли, наче ніколи не існували.

— Не розумію, чому ти не розпухаєш, — сказав Пітер. — Куди це все зникає?

— Це справді цікаво, — зауважила Сіра Шкурка, розкриваючи обома лапками свою сумку і зазираючи всередину. — Мене й саму це часто дивувало. А втім, принада чар — в їхній нез’ясовності. Все, що трапляється, треба сприймати таким, як воно є.

— А з тобою це траплялось, коли ти була маленькою дівчинкою? — спитав Пітер, який ставився до Сірої Шкурки, як до схожої на нього особи.

— Хочеш почути історію мого життя?

— Хочу.

— Гаразд, — сказала Сіра Шкурка і почала знову гойдатися. — Я народилася в Каслмені в бідній, але чесній сім’ї.

— Здається, я вже колись про це чув, — Пітер зморщив чоло, силкуючись пригадати.

— Може, й чув. Немає нічого нового під сонцем. Бідні, але чесні батьки зустрічаються дуже часто, багато хто з кенгуру народився в Каслмені,— Сіра Шкурка махнула лапкою, невдоволена тим, що її перебили. — Мої батьки пишалися мною, бо я нічим не відрізнялася від інших маленьких кенгуру. Якби я була схожа, наприклад, на коня, вони навряд чи були б задоволені.

— Звісно, — сказав Пітер.

— Я звикла до такого ставлення і так жила, аж поки ось опустила лапку в свою сумку і знайшла там пук зеленої цибулі. Відтоді в очах суспільства я стала дивачкою, і всі одвернулися від мене.

— А що ти зробила з цибулею? — запитав Пітер.

— З’їла.

— Я люблю цибулю, — сказав Пітер.

Сіра Шкурка сунула лапку в сумку і дістала йому цибулину.

— У цієї сріблясте лушпиння. Трапляються різні.

Пітер поклав цибулину в кишеню.

— Я пішла звідти, — вела далі Сіра Шкурка. — Хіба могли нормальні кенгуру товаришувати зі мною, коли моя сумка була повна чар. Варто було мені захотіти, і я могла видобути звідти рояль. Я була така несхожа на інших, що до мене почали ставитися з підозрою. Розумієш, коли я пішла до школи, я ніколи не купувала собі олівців, гумок, шкільних підручників, а просто діставала їх зі своєї сумки. Діти вважали, що я цупила ці речі й ховала у сумці. Вони казали своїм матусям, що я злодійка. Моя мати знала, що я ніколи нічого не вкраду, проте часто казала: «Чому ти не така, як усі кенгурята?» Діти почали кидати в мене каміння, ніхто не хотів бавитися зі мною.

— Як прикро, — промовив Пітер.

— Мені теж було прикро, — зітхнула Сіра Шкурка. — Врешті-решт я змушена була втекти. Кенгуру люблять, щоб інші кенгуру від них нічим не відрізнялись, а я була не така, як усі.

— Ти можеш добути зі своєї сумки все, що побажаєш? — спитав Пітер.

— Все.

— І навіть слона?

— Дивись уважно, — сказала Сіра Шкурка. Вона глибоко занурилась у сумку, зробила могутній рух — і з’явився слон. Запаморочений, він, хитаючись, ходив навколо, тяжко дихав і нарешті прихилився до дерева.

— Що трапилось? — бубонів він. — Де я? В мене запаморочення.

— Ти в Австралії,— сказала Сіра Шкурка.

— Що?! — скрикнув слон. — Ніякої Австралії! Це ж протилежна сторона світу. Поверніть мене негайно додому.

— Візьми себе в руки, — наказала Сіра Шкурка. — Ти втратив гідність. Що б сказала твоя мати, якби вона тебе зараз побачила?

— Вона б здивувалася, що я тут, — сказав слон. — Я ніколи нікуди не йду, не попередивши її. Ви ж знаєте, як матері хвилюються. А я оце збираю банани в африканському лісі…

— В африканських лісах банани не ростуть, — поправив його Пітер.

Слон набрав повні груди повітря. Він був єдиною