Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

17. На стадії витрачання коштів державного і місцевих бюджетів також тісно поєднуються бюджетні і цивільні правовідносини, що ставить проблему їх розмежування. Про наявність у цій сфері не тільки публічних, а й цивільних відносин свідчить посилання в ч. 1 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] на те, що територіальним громадам сіл, селищ, районів у містах належить право власності на доходи місцевих бюджетів. Це ставить проблему розмежування бюджетних (публічних) і цивільних (приватних) відносин щодо витрачання бюджетних коштів. Кошти державного і місцевих бюджетів можуть витрачатися на фінансування відповідних юридичних осіб, здійснення виплат суб'єктам підприємницької діяльності та іншим особам, що отримали право на виплати із бюджетів. У цьому випадку з приводу виплат із бюджетів виникають тільки бюджетні відносини. І проблема їх розмежування з відносинами цивільно-правовими не виникає. Проте кошти бюджетів спрямовуються також на оплату товарів (робіт, послуг), поставлених (виконаних, наданих) відповідно до державного замовлення, на виплату дотацій суб'єктам підприємницької діяльності, які випускають суспільно необхідну продукцію, у випадках державного регулювання цін (ч. 6 ст. 191 ГК [42]). У подібних випадках порушення відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування обов'язку перерахувати такому суб'єкту у встановлені строки грошові кошти із бюджету тягне виникнення між державою чи територіальною громадою як власниками бюджетних коштів і відповідним суб'єктом цивільних правовідносин, в силу яких розпорядники бюджетних коштів зобов'язані здійснити на користь підприємств встановлені виплати. Якщо між розпорядниками бюджетних коштів і юридичною особою укладений договір, підприємство одержує право пред'явити вимогу про стягнення грошової суми на підставі ст. 526, 622 ЦК. Якщо ж такий договір не укладався, застосуванню підлягає ст. 1212 ЦК.

18. Разом з тим, частина друга ст. 1 ЦК припускає можливість встановлення законом випадків, коли до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових та бюджетних відносин може застосовуватись цивільне законодавство.

19. Розмежування сфер дії цивільного та житлового права здійснюється на підставі ст. 810 ЦК: 1) до договору найму житла, що не є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законом. Під «законом» тут розуміються спеціальні положення цивільних законів, а не Житловий кодекс [29] або інші акти житлового законодавства; 2) викладене правило не поширюється на відносини щодо найму житла, яке є об'єктом права державної або комунальної власності. До цих відносин застосовуються акти житлового законодавства.

20. Цивільний кодекс, за загальним правилом, не може застосовуватися також до трудових відносин. Такий висновок випливає із вказівки ч. 1 ст. 9 ЦК на те, що норми Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері найманої праці, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. При розмежуванні сфери дії трудового і цивільного законодавства слід враховувати історичний фактор: трудове право утворилось за рахунок елементів публічного і приватного права у зв'язку з потребою спеціального врегулювання сукупності суспільних відносин, прямо чи опосередковано пов'язаних з працею. Правильно чи неправильно визначив цю сукупність законодавець — не предмет для роздумів правозастосувача. Для останнього законодавець завжди правий. Тому на відносини, врегульовані спеціальною сукупністю правових норм, яка отримала найменування «трудове законодавство», Цивільний кодекс поширюватися не може. Із цього випливають такі висновки:

1) відносини, які включають майновий компонент, кваліфікуються як трудові, якщо вони містять ознаки, зазначені в ст. 21 КЗпП [28]. За відсутності таких ознак відносини повинні кваліфікуватися як такі, що регулюються Цивільним кодексом. Інакше кажучи, при кваліфікації відносин слід виходити із презумпції їх цивільно-правового характеру. Суб'єкт, який доводить їх трудо-правовий характер, повинен свою позицію обґрунтувати. Протилежний підхід не відповідав би уявленню, яке склалося та знайшло відображення в законодавстві, про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, якими визнаються правочини, не тільки передбачені законом, але й не передбачені ним (за умови, що такі правочини не суперечать закону). Таким чином, предмет цивільного права носить відносно відкритий характер: якщо відносини, що за своєю природою не мають яскраво вираженого публічного характеру, не врегульовані іншими галузями права, їх слід віднести до предмету цивільного права. Як приклад можна назвати відносини з приводу так званого особистого підряду. їх зміст полягає у виконанні певної роботи, але вони не можуть бути віднесені до предмету трудового права, оскільки не передбачають підпорядкування виконавця внутрішньому трудовому розпорядку замовника, а без цього відносини відповідно до ст. 21 КЗпП не можуть кваліфікуватися як трудові. Це дало підставу для правильного висновку в практиці правозастосування про те, що такі відносини регулюються цивільним законодавством. Такий висновок є загальновизнаним. Викладене тут не виключає права законодавця інакше розмежувати предмет трудового і цивільного права. Таку спробу здійснили автори проекту Трудового кодексу України, що знаходиться на розгляді у Верховній Раді;

2) відносини, врегульовані нормами трудового законодавства, тобто нормами спеціальними, не можуть регулюватися нормами Цивільного кодексу. Всі колізії між трудовим і цивільним законодавством повинні вирішуватись на користь першого;

3) оскільки в процесі формування трудового законодавства в нього не були включені норми, що регулюють окремі аспекти трудових відносин, у цій частині до трудових відносин застосовуються норми цивільного законодавства. Так, законодавство про працю у низці випадків передбачає надання власником характеристики працівника. Однак питання спростування відомостей, що містяться в характеристиці, які, на думку працівника, не відповідають дійсності, законодавством про працю не врегульовані. Отже, до таких відносин повинні застосовуватися норми Цивільного кодексу (ст. 277). Зазначимо, проте, що відносини з приводу відшкодування моральної шкоди, завданої власником шляхом поширення відомостей, які не відповідають дійсності, не можуть регулюватися актами цивільного законодавства, оскільки є спеціальна ст. 2371 КЗпП. Виняток становлять лише ті випадки, коли власник завдав працівникові моральну шкоду поза будь-яким зв'язком з трудовими відносинами. Чинне трудове законодавство не визначає відповідальності власника (наймача, роботодавця) і відповідного підприємства за несхоронність особистих речей працівників. Ці відносини також регулюються цивільним законодавством, що випливає із ч. 1 ст. 9 ЦК.

Викладене не може бути підставою для висновку про перевагу у застосуванні ч. 3 ст. 99 ЦК, яка передбачає можливість усунення членів виконавчого органу товариства, перед відповідними положеннями трудового законодавства. Частина 3 ст. 99 ЦК формулює правило, яке