Читати книгу - "Маленький Бізон"

Надруковані в той час праці деяких американців — сумлінних дослідників життя індійців та їхньої історії, отаких як Гордон, Мак Грегор, Кларк Віслер, Джон Кольєр — виявили всю ганебну варварську політику поширення «цивілізації» серед індійських племен у Сполучених Штатах. (Примітка автора). ">[3].

Хоч над нами клубочили чорні хмари, все одно життя не втрачало своєї принади, особливо для нас, дітлахів. Ми, як то кажуть, не вішали носа. З діда-прадіда звиклі до всяких небезпек, ми не зрікалися ні радості, ні сонця, ні танців. Страшенно раділи ми, що минає довга зима, а надто, коли на небі з'явились перші ознаки весни. Полярна зірка сіяла вгорі своє блакитне проміння, а ночами чути було ґелґотіння диких гусей, які летіли на північні озера. Ми знали, що буде далі: незабаром наші батьки позгортають намети, і почнеться найщасливіша пора в житті індійця — мандрівки по сонячних преріях Північного Заходу.

Останньої ночі, перед великим походом у прерії, в зимовому таборі відбувався воєнний танець. Це був урочистий обряд, в якому брали участь усі дорослі… І нам, дітям, теж дозволяли дивитися вночі на це видовище. Танцювали всі дорослі чоловіки; а їх в нашому клані було понад сто. Зараз же після вечері батьки, що мали тільки пов'язку на стегнах, почали розмальовувати тіло яскравими барвами; матері робили зачіски й одягалися в найкращу одіж з оленячої шкіри. Намагалися причепурити і нас, дітей, і не дуже перечили, коли ми розмальовували собі обличчя.

Цей танець мав у нашому житті величезне значення. У ньому воїни дякували Великому Духові за щасливо прожиту зиму і водночас прохали дати їм мужність у майбутньому, — якби неспокійне літо принесло з собою якесь лихо чи битви.

Наш чаклун чотири рази вдарив у великий бубон, чотири удари прокотилися по всій долині, сповіщаючи, що танець почався. Після цього вступу обізвалися менші бубни й підхопили ритм танцю, а співаки завели тужну, жалібну пісню. До головного намету, де було повнісінько людей, підстрибуючи вбігли танцюристи. Грізно буркочучи щось, вони почали поволі оточувати вогнище, яке горіло посередині, їхні спершу стримані рухи ставали дедалі швидшими, в такт бурхливому співу й торохтінню бубнів, аж поки знялася справжня буря. Танець відбивав запал воїнів у бою. З уст танцюристів вихоплювалися несамовиті вигуки; зуби поблискували у відсвітах вогнища, очі горіли жадобою боротьби.

Танцюристи високо підстрибували вгору, вигукуючи співучими голосами:

— Хай укриє нас слава! Хай загине ворог! Хай перемога біжить перед нашими стежками!

Інші воїни вискакували наперед, намагаючись перебити суперників своїм співом:

— Нехай перемога супроводить нашу зброю! Нехай вороги будуть, наче ведмеді взимку — сонні, незграбні! Хай очі їх затягне більмами і схиблять всі їхні рушниці…

Але їхні товариші не хотіли здаватися. Підкидаючи вгору уламки деревини, вони підхоплювали їх на вістря списів, вигукуючи:

— Ось такі наші вороги! Вони тікають вгору, але самі ж і падають на наші списи! Простромимо їх, наче в'язки хмизу! Розвіємо, мов нікчемну порохняву.

Цей танець запалював кров кожному індійцеві. Ми, малюки, тремтіли від хвилювання — так хотілося нам гукати й танцювати разом з нашими батьками.

Тієї ночі сталася дуже прикра подія. Хтось помітив, що не всі з нашого табору беруть участь в урочистому танку. Дядько Гучний Грім та ще кілька інших воїнів ухилилися від цього обов'язку і взагалі не прийшли. Це вразило всіх так, що танок припинився. Всі стояли занімілі. Тиша запанувала в наметі.

— Гучний Громе! — щосили вигукнув вождь нашого табору.

Це був Крокуюча Душа — ще молодий воїн, котрий виявив таку мужність у сутичках з ворожими племенами і так розважливо висловлювався на нарадах усього табору, що його обрали вождем нашого клану.

Дядька поблизу не було, але його знайшли серед наметів і привели. Він зупинився в світлі вогнища; на обличчі його був бунтівничий вираз, очі дивно поблискували, наче він був під чаркою.

— Чого ви хочете? — запитав дядько з викликом.

— Чи ти з глузду з'їхав? Питаєш таке! Адже й сам знаєш, про що йдеться! — гримнув на нього Крокуюча Душа.

— Чого ти кричиш? Чого ви хочете від мене?

— Ще не траплялося ніколи, щоб хтось не схотів брати участь у воєнному танку, перед походом із зимового табору.

— А тепер таке трапилося зі мною!..

— Чоловіче, ти що, збожеволів?

— Не хочу танцювати!

— Поясни — чому!

Всі присутні прошивали дядька поглядами, наче хотіли спопелити його своїм гнівом. Деякі обряди, отакі як священний танок, дуже глибоко вкоренилися в нашому житті, і ми не уявляли собі, що хтось може піти проти цього, як не уявляли, що людина може жити, не дихаючи. Те, що вчинив дядько, було не тільки блюзнірством, — багатьом присутнім здавалося, що він збожеволів. Дядько виглядав як п'яний, хоч відповідав цілком свідомо.

— У преріях лине новий вітер. Він змете все старе. Ви ж самі знаєте, який дужий той вітер. Ніщо не витримає його натиску.

— Отож ти хочеш, Гучний Громе, щоб ми скорилися йому? Щоб ми покинули наші одвічні обряди? — зневажливо вигукнув Крокуюча Душа.

Дядько не звернув уваги на його слова:

— Наш Великий Дух досі був добрий. Годив нам. Але прийшли Довгі Ножі — американці. І що ж виявилося? Їхній Великий Дух — дужчий. Навіщо ж мені танцювати для слабшого духа?

— Мовчи!

Слово це впало, мов гострий виляск бича. Це вигукнув