read-books.club » Бойовики » Виконавець 📚 - Українською

Читати книгу - "Виконавець"

206
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Виконавець" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 77
Перейти на сторінку:
кроків. Пес підвівся і пішов за мною, потім знову сів. Це був якийсь незвичайний пес, напевно, хворий. А може, сліпий? Але тоді він почув би хліб. І чому він уже вдруге цілий день вештається за мною? Мені урвався терпець. Я переклав у стволи набої з картеччю і націлився в нього. Пес був худий, а втім, його широкі груди закривали не тільки мушку рушниці, а й усю прицільну планку. Він сидів нерухомо і був чудовою мішенню. Я навів зброю на його голову, тоді — на груди. Пес не рухався і не хотів використати того шансу, який я йому давав. Палець торкнувся спускового гачка, я затамував подих. І все ж таки відстань була великою. Я міг схибити, поранити його, і тоді ліс потонув би в собачому вереску, а мені б довелося бігти ближче і добивати його другим пострілом і, можливо, перед цим зустрітися з ним поглядом. А може, він устиг би втекти і потім, заховавшись десь у хащі, довго помирав би від цієї рани. Словом, я опустив рушницю і пішов додому, проклинаючи своє чуйне серце. І знову пес залишився на узліссі. А я йшов і думав, чи варто мені з моїми дивацтвами йти сюди знову…

Наступної неділі мій настрій мало відрізнявся від погоди. На душі було прикро. Вперше не хотілося йти на полювання. Зникало найменше бажання, коли я думав про той ліс та чорного пса. Лазити полями в таку погоду було безглуздо, а йти в інше місце я не хотів. Це — мій ліс, мій улюблений ліс. Я полював у ньому завжди. Мені не подобалися ніякі інші місця, і ось тепер якась напівжива істота, не даючи спокою, вперто виживала мене звідти. Я — людина настрою, а він у мене виявився геть зіпсованим такою дурницею. Тому довелося просидіти вдома ще одну паскудну неділю. А за два дні настала зима і завалила все навколо білим пухнастим снігом. Кудись зник вітер, щоранку притискав мороз, а вдень відпускав. Тепер уже поля були чудовими угіддями для зимового полювання. Майже щовечора падав сніг, а зранку на ньому, наче на чистому аркуші паперу, з’являлися різноманітні сліди-записи! А увечері знову наповзали хмари, і сліди припорошувало, залишаючи ледь помітні нерівності, по яких ніхто нічого не зміг би прочитати.

Якось увечері задзвонив телефон. Це був Григорій.

— Здоров, старий! Як поживаєш?

— Нічого, нормально, — відповів я.

— Скільки зайців убив? — відразу запитав він.

— Нуль цілих нуль десятих.

— То зливай воду, вже й не застрелиш. Кидай усе. Шукай-но добру пляшку горілки та зо три кулі, про всяк випадок, і йдемо на велике полювання.

Безумовно, йшлося про те, щоби забити дика, чия смажена печінка не могла залишити байдужим жодного мисливця.

— А хто йде? — запитав я.

— Значить так: я, ти, Борис, Семен, Ігор Давидюк з небожем і старий, звичайно, якщо з печі злізе.

Компанія збиралася досить приємна, і треба було готуватися.

— І куди ж, на хутір?

— Авжеж, — відповів Григорій, — ми з Борисом уже їздили туди, дивилися. Козячих слідів повно, і кабани є. Якесь стадо крутиться — голів вісім. Льоха та поросята кілограмів по шістдесят, те, що треба. А один кнуряка вештається — сліди, ну як тарілки! Кілограмів під триста, не менше. Отож будеш ставати на номер — шукай одразу дерево, на яке втікатимеш.

— Добре, — відповів я, — матиму на увазі. А пса часом ви там не бачили?

— Якого пса? — не зрозумів Григорій.

— Ну, здоровезний такий, чорний, обірваний, — пояснив я, чомусь хвилюючись в очікуванні відповіді.

— Ні, не бачили, — відповів Григорій, — а що таке?

— Та я вже два тижні бачу, як він там тиняється.

— То чого ж дивишся? — не зрозумів він.

— Та не підходить ближче, — збрехав я, — крутиться недалеко, а на постріл не наближується.

— Ні, — сказав Григорій, — не бачили. Цілий день лазили, і навіть слідів собачих не було.

— Ну, гаразд. То о пів на сьому, як завжди, у нашій резиденції?

— Так, — відповів він, — готуйся. Як не вепра, то отого пса обов’язково викуримо.

«Напевно, так і буде», — подумав я.

III

Ранок був такий, наче Борис замовив його в області разом із ліцензією. Кращої погоди годі й сподіватися. Панувала тиша. Далеко на схилі виднівся хутір. Сонце тільки збиралося з’явитися, а сніг уже іскрився, мінився мільйонами діамантів, аж очі боліли. І лише коли ми увійшли до лісу, відразу стало легше. Підігріта розповідями невгамовного Григорія, наша компанія була настроєна рішуче. Ще раз перевіряли всю амуніцію, в стволи закладали набої, споряджені кулями, собаки скавучали і рвалися з повідків у передчутті забави, тільки старий рипів валянками по снігу, тримаючись за поперек, та щось буркотів собі під ніс. Але все це мене не дуже хвилювало. Той злощасний пес чомусь не йшов із голови. Сьогодні, безперечно, він мав прекрасні шанси направитися в кращий світ, адже життя на цьому, думав я, навряд чи могло приносити йому якесь задоволення. І все ж, стоячи на номері, я впіймав себе на тому, що мені дуже шкода бідолахи. Я чекав, що ось-ось почую з якогось боку постріл і короткий собачий зойк, після чого зможу вже спокійно ходити сюди по зайців й узагалі забуду про нього. А якщо його виженуть просто на мене? Як тоді я поясню, чому не вистрілив? І я вирішив будь-що

1 ... 3 4 5 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виконавець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Виконавець"