Читати книгу - "Поїзд, що зник"

б дружину прийти через три доби і принести заяву про зникнення чоловіка до відповідного відділу нашого Управління. І лежала б вона там, їсти не просила. Спочатку приміряли б ми фотографію до кожного неопізнаного трупа, знайденого в місті Києві і околицях. Потім оголосили б всесоюзний розшук. Ловись, рибко, велика й маленька.

Але тут інша ситуація - зникла військова людина. Щоправда, лише прапорщик. І не зі штабу округу чи дивізії ракетних військ стратегічного призначення. А зі спортивної роти, він там важкоатлетам для тренування казенні гирі і штанги видає. Однак - це не колгоспний комірник, а людина в погонах. Наш міністр, хоча й з Брежнєвим «на вась-вась» і в одному під’їзді живе, але член усього лише ЦК КПРС. А прапорщиків міністр - бери вище! - в самому Політбюро. Захоче - то й не хто-небудь, а сам генерал Щолоков буде отого начальника каптьорки черпаком у вокзальних сортирах через очко вигрібати. А таке нещастя, як інспектор Сирота у вищезгаданий отвір пірнатиме без аквалангу.

Треба віддати належне моєму колезі з військової прокуратури. Крутився він, як муха в окропі. Не лише допитав усіх офіцерів, прапорщиків і вільнонайманих під протокол, а й змусив писати пояснення. Література, скажу тобі, не Гоголь. І навіть не Андрій Головко. «Що до зв’язків чи знайомств, які могли б дискредитувати прапорщика Н., як громадянина і військовослужбовця Радянської Армії, то такою інформацією я не володію». Службове дізнання обірвалось якось одразу і на найцікавішому. Абсолютно випадково вцілів шмат якогось документу, підшитого у папці останнім. Сам папір видерли з м’ясом, але при цьому не помітили, що зостався горішній лівий куточок. А на ньому чиясь вельми промовиста резолюція, теж фрагментарна: «Якщо комусь ні х… робить, то хай сидить і лиже собі яйця! Дізнання припинить! Справу передати в лягавку, хай вони… (обірвано)…А цього розумника… (обірвано)…його… (обірвано)». Кінець цитати.

На самому початку папки були підшиті стандартна записка супроводження і жалюгідні виправдання нашого райвідділу на тему: «Складність і особлива вага справи виходять за межі можливостей та компетенції районного відділу МВС». Складність, до речі, полягала в тому, що мешкала дорогоцінна пропажа у Московському районі, служила у Печерському, а де саме зникла - покрито суцільним мороком невідомості. А раптом прапорщик вирішив у своїх справах зазирнути на Поділ, у Дарницю чи на Борщагівку? Але це було ще півбіди. Увесь жах моєї ситуації сконцентрувався у чіткій резолюції нашого Генерала впоперек отої райвіддільської маячні: «Про результати розслідування доповісти у встановлені строки. Під особисту відповідальність нач. кр. розшуку».

Я переглянув увесь цей цирк двічі і зрозумів лише одне. Великі начальники з лампасами шукають крайнього. І на цього крайнього вже призначено інспектора Сироту, Київський карний розшук, освіта вища, філософська, неодружений, член КПРС… І треба ж було залетіти свого часу під рознарядку.

Від автора: у ті часи саме бажання «бути у перших лавах будівників комуністичного суспільства» вважалось недостатнім. Крім «чистої» анкети і належного морального рівня, треба було ще відповідати вимогам рознарядки. Була вона заплутана, як китайські церемонії, бо враховувала все - від соціально-професійної приналежності до статево-вікового складу. Наприклад, одного року до парткому Київського університету надійшла рознарядка приблизно такого змісту: «Видати анкету для вступу до лав КПРС студенту-старшокурснику стаціонару філософського або юридичного факультетів, вік - 21-25 років, росіянину або українцю, за походженням - із сім’ї робітників, неодруженому. Наступні вимоги: ударна праця в студентському будівельному загоні протягом, як мінімум, двох сезонів, успішне навчання, активна участь в роботі громадських організацій, прописка у місті Києві, орієнтація розподілу після закінчення вузу - робота у громадських організаціях або державних органах». А ви думали, що це, як у кіно: «До бою хочу йти комуністом»? То в кіно, а в житті на кількасот студентів обох факультетів вимогам рознарядки відповідав лише один - Олекса Сирота.

Олекса Сирота:

Хоч уже звечоріло, але я вирішив не відкладати справу до ранку і для початку поговорити з дружиною зниклого прапорщика. По-перше, вона була останньою, хто його бачив живим. А по-друге, якщо не почати сьогодні, то завтра можна втрапити під кепський настрій начальства: «І що ви вже зробили? Ще нічого? А в добі, між іншим, 24 години, а не 8, як вважають деякі молоді інспектори!»

Тому «деякий молодий інспектор» не вступав у даремні дискусії, а зателефонував, пояснив, хто я, попросив дозволу приїхати.

Кандидатка у вдови не те що зраділа, але й не комизилась, втомою чи кепським почуттям не прикривалась:

- Раз треба, то нехай буде зараз, тим більше, що у мене зранку в госпіталі добове чергування.

Жила ця родина у новій дев’ятиповерховці, з отих, що поступово почали будувати замість остогидлих «хрущобок». В домі був ліфт і сміттєпровід, а широкі сходи дозволяли не тільки занести піаніно, а й винести труну з огрядним небіжчиком. До речі, я тобі не розповідав одну історію часів Микити Сергійовича? Прапорщик зачекає, а ти послухай.

Перша масова забудова з панельних п’ятиповерховок у Києві була на Чоколівці - «Масив Першотравневий». В народі - «чокнутий масив» або Чмоколівка. Хто перші ордери з кров’ю видер? Пільговики. І то не прості ветерани війни, а інваліди першої групи: онкологія, сухоти в стадії агонії, три інфаркти поспіль і таке інше. Тож не диво, що не встигли виїхати будівельники, як на масиві прописались машини «швидкої допомоги», а за ними - автобуси з бюро ритуальних послуг. Ще на стадії заселення багатьох «відповідальних квартиронаймачів» у вимріяні окремі квартири заносили на носилках і з крапельницею. Але хіба хочеш - мусиш! Інвалід першої групи з хорошим діагнозом - сухоти, наприклад, - то вже не просто зайві метри, а окрема кімната! За це варто жити і помирати.

Тож не дивно, що на оцій самій Чмоколівці новосілля стрімко перетікали в поминки. І от уяви