Читати книгу - "Відьомська доба"

Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:

— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?

— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.

— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..

— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!

— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.

— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:

— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.

Професор сів.

— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?

— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..

У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.

Його співрозмовник витримав паузу:

— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?

Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.

— Юлеку…

— Замовч.

З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:

— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!

Професор відвернувся:

— Будь такий ласкавий, звари нам кави.

Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик.

— Батьку…

— Назаре.

Гість несподівано посміхнувся:

— Усе гаразд. Іди…

Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин.

— Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах…

— Що ти верзеш?!

Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав.

— Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве…

Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток:

— Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини…

— Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її…

— Любить?!

Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно.

— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.

— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…

— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…

— Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда…

— Начхати мені на сусідів!

Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем.

— …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому.

— На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій.

Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком.

— Клавдію?

Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка.

— Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так?

Назар ковтнув гострий, гіркий клубок.

— Може, вона сама не знає? Раптом?!

Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою:

— На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе.

— Вона брехала мені, — сказав Назар глухо.

Клавдій засмучено знизав плечима.

Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне…

Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун.

Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало.

— Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?..

Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий