Читати книгу - "Гілея"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чого це ви, мамо, зажурилися? — чує Катерина.
Іванів голос, і обриваються її думки.
— Та все думаю, Ваню, як жити будеш...
— Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, — каже Іван.
— Це ж твій довоєнний. — Катерина кидається до шафи і виймає іншого. — Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...
Іван приміряє:
— Як на мене шитий... Піду я, мамо.
Катерина дає невеликого кошика:
— Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...
Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...
Дожила Катерина до радості...
* * *
Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому «універсалі», наче в президії — і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.
Івана чекали. Це він помітив ще на подвір’ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.
Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:
— Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, — Одарка трошки прибріхує, для годиться. — Сідай, Іване.
Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:
— Яринка вдома, Одарко Павлівно?
— Їй-богу, не знаю, — знову божиться Одарка, — чи вийшла куди, чи по господарству порається.
— Вдома, вдома, — вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка — в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.
— О! — здивувалася Одарка Павлівна. — Ти вдома? А я думала...
Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:
— Поговоримо, поки вони щось надумають.
Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:
— Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...
— З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!
— Та не для того питаю, — відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. — Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...
— То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...
— Як вернеться, тоді й балачка буде, — вирішила Одарка.
— Подобається він мені, мамо...
— То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.
— Не говори ти мені про нього...
— Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?
— Та ходив...
— А вчитель наш Петро Саливонович? Такий уже воспитаний, чистенький... Він би на колінах до нашого двору йшов...
— Нікого мені не треба. Я за Івана вийду.
— Якщо в Кам’янці буде чи в районі службу дадуть, то з богом, а в піски не пущу.
— Навіщо ж ти сказала, щоб прийшов сьогодні? Та ще й з хлібом? — Ярина з докором подивилася на матір. — Знаємо ж, що поїде.
Одарка хукнула на дзеркало, витерла і провела пальцем по другій брові.
— А то, доню, для людей, щоб знали, що ми з перебором. Дівка та на видноті, до якої женихи сватаються, а не та, що сама за поли хапає. — Одарка легенько підштовхнула дочку і відчинила двері. — Думала, вони п’ють, а тут і чарки не поналивані. Тату, чого ж ви не частуєте?
— Як же ми без вас? — підсунув Іван стільця Одарці.
— То я тобі кажу, Іване, — провадив далі Остап Веремійович, — що ти в наших лісах, вважай, виріс і твоє місце тут.
— Комусь же треба, Остапе Веремійовичу, на ті піски йти, — промовив Іван. — Якщо не зупинимо їх лісами, то через десять років пустеля до Дніпра дійде.
— Нема тим піскам зупину, — й собі додає Одарка, — поля засипають...
— Вчені, Остапе Веремійовичу, доводять, що там може рости ліс, — сказав Іван.
— То на папері у них росте, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.