Читати книгу - "Час зірки"

Тепер скажу, що бачення цієї історії змінюватиметься поступово: два з половиною роки я помалу відкриваю нескінченні «чому». Це — бачення неминучості. Неминучості чого? Хтозна, чи дізнаюсь я про це колись. Адже пишу в той же час, коли ви мене читаєте. Тільки я не починаю від кінця, що пояснив би початок — як смерть, здається, пояснює життя, — тому що мені треба записувати попередні факти.

Я пишу і вже відчуваю сором за те, що нав’язую вам цю оповідь, таку поверхневу й просту. Звідки, проте, от-от бризне бурхлива кров самого життя, щоби потім застигнути згустками тремтливого желе. Чи стане ця історія згустком моєї власної крові? Звідки мені знати? Якщо в цій історії є правда (а вона правдива, хоча й вигадана), нехай кожен впізнає її в собі, бо всі ми єдині: хто має гроші, той убогий духом або відчуває тугу через те, що йому бракує того, що дорожче від золота, — витонченості почуттів.

Звідки мені відомо про все, що має статися, навіть про те, чого я ще не бачив і не пережив? Річ у тім, що на одній з вулиць у Ріо-де-Жанейро я випадково помітив відчуття приреченості на обличчі однієї дівчини з північного сходу. Моє дитинство також минуло на північному сході. Всім, що знаю, я завдячую життю. Життя багато чому вчить, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте. Тож ви знаєте значно більше, ніж можете собі уявити, і лише вдаєте, що ви не знаєте.

Я спробую писати не надто складно, хоча змушений вживати слова, які вам допоможуть. У цій історії (за моїм довільним рішенням, яке може бути помилковим) буде семеро персонажів, і я, звісно, один із головних. Я, Родріґо C. М. Ця розповідь буде старомодною, бо не хочу виглядати сучасним і вигадувати неологізми, аби показати свою оригінальність. Тому я спробую (хоч і не звик до цього) написати історію, в якій буде початок, середина і gran finale[5], за яким — лише тиша й шум дощу.

Історія поверхнева і проста, так, але вона має свої секрети: узяти хоча б один з підзаголовків «А як же майбутнє», перед яким стоїть крапка і після якого — крапка. Йдеться не про мою примху: в кінці, можливо, стане зрозумілою причина такого розмежування. (Я погано уявляю собі фінал, але хочу, наскільки мені дозволить моя обмеженість, аби він був грандіозним). Якби тут замість крапки стояли три крапки, підзаголовок був би відкритим для ваших фантазій, можливо, навіть шкідливих та безжалісних. Гаразд, правда, що в мене теж немає співчуття до моєї головної героїні, дівчини з північного сходу: я хочу, щоб ця розповідь була холоднокровною. Але я маю право бути болісно холодним, а ви — ні. І я не даю його вам. Це не лише розповідь, а саме первозданне життя, що тільки-но зародилося і тепер дихає, дихає, дихає. Пористий матеріал, одного дня я проживу тут життя молекули з подальшим вибухом її атомів. Більшим за вигадку є мій обов’язок розповісти про цю дівчину з-поміж тисяч таких, як вона. І мій обов’язок — навіть якщо мені забракне майстерності, розкрити її життя.

Бо є право на крик.

Тому я кричу.

Це лише крик, а не благання про допомогу. Знаю, що є дівчата, які продають своє тіло, єдине, що вони насправді мають, за гарну вечерю замість звичного сандвічу з ковбасою. Але дівчина, про яку я розповім, не має красивого тіла для продажу, ніхто не хоче її, вона цнотлива, невинна й нікому не потрібна. На жаль, зараз я збагнув, що також нікому не потрібен, і навіть те, що я пишу, міг би написати будь-хто. Будь-який інший письменник, але це має бути чоловік, тому що письменниці можуть бути занадто слізливими та сентиментальними.

Існують тисячі таких, як ця дівчина з північного сходу, що живуть у фавелах[6], винаймають ліжко в кімнаті та працюють до виснаження за стійками. Вони навіть не розуміють, що їх легко замінити іншими, і ніхто цього не помітить. Мало хто з них скаржиться на щось, і, наскільки мені відомо, ніхто з них нікого не звинувачує, бо не знає, кого. Хіба існує той, кого можна звинуватити?

Я розігріваю тіло, щоб розпочати, і розтираю руки, щоб набратися сміливості. Пригадую, був час, коли для піднесення духу я молився: рух — це дух. Молитва дозволяла мовчки й непомітно для інших осягнути самого себе. Коли я молився, я досягав якоїсь особливої точки у своїй душі, — і це все, що я можу мати. Більше нічого. Але ця порожнеча не менш важлива і схожа на повноту. Щоб отримати — не треба шукати, щоб мати — не треба просити, а лише вірити, що моє мовчання, якому я довіряю, є відповіддю на мою — мою загадку.

Як я вже казав, я хочу писати щодалі простіше. Крім того, матеріалу в мене небагато, інформації про героїв обмаль, і вона не дозволяє пролити достатньо світла на їхнє життя; ця інформація болісно йде від мене для мене самого, це праця теслі.

Так, але не можна забувати, що для того, аби щось писати, мені передусім потрібні слова. Отже, ця історія складатиметься зі слів, об’єднаних у речення, звідки постає таємний зміст, більший за будь-які слова й речення. Ясна річ, як будь-який письменник, я відчуваю спокусу вживати соковиті терміни: мені відомі пишні прикметники, м’ясисті іменники й витончені дієслова, що своєю гостротою пронизують повітря, адже слово — це дія, ви згодні? Але я не прикрашатиму своє слово, бо якщо, торкнувшись хліба цієї дівчини, я перетворю його на золото, то ця юна дівчина не зможе з’їсти його й помре від голоду. Тому я повинен говорити просто, щоби передати її тендітне й хитке існування. Я обмежую себе скромним завданням (але не кажу про це голосно, бо інакше це було б нескромно), завданням щиро розповісти про пригоди дівчини у великому місті, налаштованому проти