Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

Раптом сигарний видих б’є його збоку, він озирається на сморід і бачить далеко, ген лівобіч, посеред битої цегли, шпарину. Таку собі розколину до розбитого підвалу; і вже знає, що чудес не буває, — він нишком вказує пістолетом туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.

Хапається за підсумок, та пригадує, що гранат не прихопив. Дивиться на своїх, але ті відводять очі.

— Що — дуже просто? — озирається на щілину у фундаменті; ті затаїлися, ще не огризнулися чергою-другою, ще надіються одсидітись. — Так, просто: одна граната, і все.

І починає розуміти, що всі твої хлопці, запалені боєм, саме такого простого рішенця й не хочуть, може, хтось таки й прихопив гранату, але не дасть.

— Степан?

Але й той знизує плечима:

— Не встиг узять.

Бреше?

— Отже, так, — він дивиться йому просто в очі, — бігом, ясно? Береш гранати й швидко назад.

Хутко сідає до нього спиною, аби той не встиг відмовитись; чує, як той втомлено побіг.

І знає, напевне знає, що й там, у підвалі, ще один чоловік у чорному комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і вагається: принесе той гранати чи ні.

Після кожного обстрілу лейтенант наказував поглиблювати бліндаж.

— Схрон! — виправляв його Сивий, торкаючи щетину на щоці. — Так ми до вугілля докопаємось.

Це б непогано, бо з паливом туго, а оно навколо скільки порожніх підпільних шахт-копанок.

— Не з нашим щастям, — сердився лейтенант, що лопати швидко тупляться, суха глина з камінням, отож треба часто точити рашпилем, його огидний звук заходив у зуби. Щоправда, Джура хвалився, що тепер щелепами чує підліт снарядів.

— Нафіг? — криво усміхався Хантер. — Ми й вухами чуємо.

Добре, що тут не суцільний пісковик, виступи якого поряд, він поганий, бо од вибухів додає уламків, які дужче б’ють, аніж, скажімо, кавалки землі.

Еге, били зі сто двадцятих, коли летіло з-за річки Луганки, то схил добре прикривав, а коли з-за Кривого Шпилю, то влучало більше.

— Погано буде, — хотів матюкнутися Вітько, — коли візьмуть у кліщі лупить з обох боків.

— Кишка в них тонка з обох, — зауважив Хантер й одвів очі від лопати, бо знов защербилася. — Ага, з одного боку — лугандони, з іншого — денеерівці.

— Деенерати, — весело виправив Джура, і кожен удав посмішку.

— От коли кацапи знов припруть гумконвой, тоді й ударять з двох боків, — зігнав свою усмішку Вітько.

Не хотілося говорити, що кількість мінометних стволів зростала, й щоразу сипали купніше, потроху пристрілялися, гади. Аякже, тут і мавпа навчиться, коли азимути перевірені.

Оно на сусідньому блокпосту міна пробила сосновий настил, проткнула стола, увіткнулася в підлогу й не вибухнула.

— Да, є Бог на землі, — кожен пригадав той випадок.

— Кожен має свою щасливу міну, — вирішив сказати щось розумне Влад-Столиця, але відчув, що теж не влучив.

Пейзаж нагорі сірішав, це якийсь жах, а не пейзаж — суцільні полини-бур’яни, щоправда, оно на третьому пагорбі росло деревце невідомої звідси породи, ось тобі і вся флора.

Утім, кожен тішився думкою, що дух полину має дуже цілющі властивості.

— Шо Донбас колись був курорт, це нада помнить, сюди лічно їздив відпочивать Чехов і писать п’єси, — вирішив зблиснути й Вітько.

— А він був лікар, не дурак, — додав Джура, хоч ніяк не міг уявити Донбас без териконів і промислових зон.

— А тепер сюди їздять у відпустку федерали, — не втримався Хантер.

— Підерали! — дружно підхопив гурт і дружно реготнув.

Коли добряче темніло, починав підтягуватися народ із Собачовки, у сутінках, бо не хотіли світитися перед іншими місцевими, які тут удавали нейтралітет.

Порода людська була строката — після голодомору й Другої світової сюди назбирався люд з усього Союзу, бо із зон випускали тих, хто хотів відновлювати шахти. Та що із зон! — від армії звільняли, аби лише «дать стране угля». А тим українцям, хто дивом лишився у тутешніх містах, у паспорті писали «русскій», а селянам нічого не писали — ті ж були безпаспортні.

Місцеві приходили в основному виміняти консервів на свій «борщовий набор», чи на самогонку, бувало, солдатики у них замовляли якої випічки, словом, бізнес процвітав.

Лише одна тітка була без бізнесу, бо вчителька географії, отож приходила по каву, вони з лейтенантом сідали подалі на колоду.

Ота дровеняка дратувала бійців, бо лейтенант не дозволяв порубати на дрова, а чомусь обв’язав вірьовкою. Таке саме зробив і з іншим дишлом, якого чомусь називав «зубочисткою», а на запитання загадково відповідав:

— Лопати лучче гостріть.

Виносив до училки джезву, повільно пили й повільно сперечалися, ляскаючи в карту, часом зриваючись на крик, а то й на матюки, бо лейтенант не погоджувався і махав компасом; вона не матюкалася, лише крутила пальцем у голову то собі, то йому, то в карту.

Про що гризлися? Лейтенант не коловся.

Дивна була ця сільська інтелігентка, і якби не годилася йому в матері, бійці охоче посмакували б якісь інтимні подробиці.

А чого? На війні й не таке буває, щоправда, ні з ким вона не одійшла, скажімо, в степ чи за бур’яни.

Якось люто зчепилася була зі Столицею:

— Двоїстий код вигадав ще до Норберта Вінера сам Морзе, коли створив свою азбуку.

— Неправда! Його вигадали зеки ще раніш,