Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

— Де? За «Спорттоварами»? — лише й спромігся вичавити лейтенант, струснувши навздогін непорожньою коробкою.

Коли тобі видихають у лице сигарний дим, ти смикаєшся, задихаєшся, розплющуєш очі, а над ними раптом — зорі і ніякого тобі смороду.

Головне, що той міст стоїть на місці, а коли ти так рано прокидаєшся, це означає лише одне:

там заснув твій вартовий.

То вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холод, стримуєш лайку, бо навколо чесно сплять молоді бійці; доповзаєш твердою землею за опорний пункт і маєш єдину радість, що інстинкти не підвели — так і є: Степан спокійно спить у бойовій позиції.

Обережненько відводиш йому від руки «калашнікова», знаючи, що йому сниться сон про те, як він не спить.

Лише потім торкаєш за плече.

— Якого чорта? — тіпається він, схопившись за зброю, якої нема. — З вашими шуточками, — дуже хоче матюкнутися, але зброї однаково нема. — Я не спав, — мружить чесні свої очі.

Тут він бачить у себе під ногами розібрану зброю і, стиснувши зуби, швидко починає її складати докупи.

— Ну, що? — суворо питає лейтенант.

— Та кому цей мостик треба? — не здається він. — Ото нічого робить, тільки ганяти нас сюди.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло заскрипіло своїми камінцями, —

на нього саме обережно виходив доволі спортивний загін незнайомців, тобто мундири на них були неармійські, — і якби не рипало під каблуками, усе це здавалося б тим самим Степановим сном.

— Штабна перевірка? — він намагається прокинутися.

Однак лейтенант не відповідає, бо відповідь є наочною крізь тепловізор — видно, що вони занадто спритно рухаються, аби бути регулярними федералами.

Степан також тулиться оком до свого оптичного прицілу й бачить, що попереду йде дивний чоловік — у чорному комбінезоні і схожий на ніндзю, якби не вогник у кулаці, бо там — сигара.

Який солдат, навіть з найманців, може собі таке дозволити?

Хто цей начальничок і яка в нього психіка, — уявляв з огидою лейтенант ту психіку, — щоби, йдучи рейдом, смердіти сигарою?

— Ти кажеш «кому цей місток потрібен?». Оно в них запитай, — шипить до підлеглого. — Ану шуруй, тихенько підіймай наших, — люто шепоче до Степана, щоб той, нарешті, не сперечався.

Тим часом одкочується боком подалі, аби відвести цих диверсантів од своїх непорушних сонних хлопців, і ще встигає подумати: «А може, таки справді уявний супротивник?».

Однак крізь окуляр виразно видно кісточки, як вони, побілівши, стискають зброю; занадто стискають, аби вона була заряджена холостими, та й хто б це стріляв холостими, маючи на автоматах глушники?

«Якого їм дідька треба?»

Ну, був тут колись давно колгосп, але ж од нього лишилася тільки бита цегла.

Він навмисне виходить на видноту — два кроки вперед і швидко один назад, досить для кулі, аби вона люто цьвохнула саме туди.

Падає, одкочується, крізь оптику бачить, що ті вже біжать не ховаючись, і дає першу чергу — ще й кулі не долетіли — плигнувши убік, — умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де щойно він був, і, що гидко, — доволі точно б’є, викидаючи кущики землі.

За цей час встигає навіть навестися крізь оптичний і, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о диво! — кволо відповзаючи на спинах, не припиняють стріляти в його бік.

«Хто такі?»

Треновані — отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, а це не характерно для начальства.

«Чому не стріляє?» — встигає подивуватися лейтенант, одкочуючись з місця, куди рикошетом влітають цілі траси вранішніх куль.

Висунувшись, він встигає натиснути на собачку, але вони майже випередили — болюче влучення в око, засліплення. Перекотившись, враз радіє: просто одстрелена земля влучила йому в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез нарешті показує себе — лейтенант устигає побачити, як той кинув гранату з-за куща, вона ляпнулася близько, рубчаста, сичить запал, лейтенант встигає дати чергу просто під неї,

і вона разом з ґрунтом летить назад,

вибухає в повітрі, од такого заховатися важко, хоч криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало — вискочивши зі спальників, хлопці почали гатити в білий світ, як у копієчку, мчать босі й, радше через психологічний ефект, ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого флангу.

— Вперед! — кричить лейтенант щосили.

І зривається на ноги, не відпускаючи гашетки, аби молодняк побачив, що то означає наказ.

Одна біда, набої вилітають швидше, аніж перезаряджаються, і Бог з цим, адже ворожий десант дає драла од берега, знаючи: на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей, ще густіше, але тим і невлучніше — мчать щодуху туди, де руїни колгоспу, де можна ховатися.

— Вогонь! Вогонь! — кричить лейтенант, бо самому вже нема чим стріляти, лишився пістолет, але не для такої відстані.

І бачить, що жоден його салага не відстає, ноги не чують землі — тут вже не спіткнешся, летять, одразу бачивши узвишшя, куди біжить ворог;

і наче з-під високих хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, стрибаючи через побитих, мчать окрилені, бо чужакам нікуди бігти — узгірок кінчається урвищем.

— Бий! Бий! — чує себе уривками крізь рясні автоматні черги і знає, що хлопцям вистачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни тих, де попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.

— Вперед, рідненькі!

Вискочивши нагору, зрять диво — нікого нема.

Озираючись,