Читати книгу - "Перший спалах"

— Чесно кажучи, тату, я б не відмовився зараз трохи поспати, — спробував ухилитися від відповіді Андрій.

— Розкажи, що з тобою трапилося, та й спи собі хоч до обіду... — втомлено сказав батько, постукуючи пальцями по столу.

Якусь мить батько сидів у важкій задумі, схиливши голову на долоні. А тоді підвів очі вгору і взявся свердлити сина упертим докірливим поглядом.

— Скажи мені правду, синку... Тебе викрали, так? Катували? Залякували?

Ошелешений таким припущенням, Андрій спромігся тільки не дурнувате «що?».

А батько продовжував випускати на волю плоди своєї фантазії.

— Що вони тобі казали? Що хотіли? Навіщо взагалі це все затіяли? Викупу хотіли, так? І взагалі... Я не вірю, що тебе так просто відпустили... Ти втік?

Очі Андрія, що й до того були завбільшки як тарілки, округлилися ще більше, не в змозі повірити в те, що бачать. В той час як вуха поволі скрутилися в трубочки, не маючи сили перетравлювати те, що чують. І тільки отупілий язик не зробив нічого. Він просто мовчки прикипів до піднебіння, не дозволяючи Андрієві витиснути із себе жодного нормального слова.

— Ти ненароком його побив, так? Кривдника? — батькова уява продовжувала набирати обертів. Він перехилився через стіл і по-змовницьки підморгнув синові.

— Побив — і боїшся в цьому зізнатись! — його голос опустився до ледве чутного шепоту.

— Га?

Язик Андрія нарешті відклеївся від піднебіння і безвольно повис, ударившись об нижню щелепу.

— Що?

— Побиття при самозахисті — то не найгірше, що може статися... Ну це ж, я надіюся, все-таки був самозахист, правда?

— Звісно...тобто...що?

— Ну от бачиш, я так і знав! — батько обурено сплеснув в долоні. — Синку, повір, у цьому немає нічого поганого! Ти просто намагався себе захистити! Не переживай, завтра поїдемо в райвідділок — і ти там все розкажеш! Для протоколу... Щоб залишили нас у спокої. Сам розумієш, зараз такі часи, що зробити з невинної людини страшного злочинця декому значно легше, ніж зловити мишу котові... Все, що тобі треба зробити — це просто сказати правду...

Поки батько говорив, Андрієві здавалося, що хтось заїхав йому по голові молотком, і він почав марити, перебуваючи на межі реальності і сну. Господи, та ця розмова нагадувала якийсь химерний сон-карикатуру, якщо такі, звісно, бувають! Нічого подібного з ним не було навіть тоді, коли вони з другом обкурились травою, яку той поцупив у старшого брата.

— Тату... З тобою все добре? — нарешті спромігся на слово Андрій. — Вибач, але ти мене, м’яко кажучи...лякаєш!

— Зі мною все чудово, не хвилюйся! Це тобі зараз небажано хвилюватися, вистачить вже і мами, — спокійним і дещо втомленим голосом мовив батько, відхиляючись назад і спираючись на спинку крісла. — Просто не пробуй мене дурити... Повір, я брехню носом чую. Та й зрештою, ти сам прекрасно це знаєш! Просто уяви себе в наших з мамою шкурах, подумай про те, як ми хвилювались, як ледь не збожеволіли тут, поки тебе шукали. Так, так, всім селом ліси прочісували! Навіть міліцію викликали. Правда, жодної допомоги від тих молокососів так і не дочекались. Тільки паніки наробили, сволота! Коли вони оголосили тебе зниклим безвісти, у матері ледь не стався інфаркт!

«О-хо-хо! Чим глибше в ліс, тим більше дров!»

— Сам розумієш, до чужого рота не приставиш ворота... — продовжував батько. Хтось із цих недороблених міліціянтів, яким, певно, років не набагато більше, ніж тобі, ляпнув десь не подумавши, а нашим людям дай тільки язика почухати! Таке понабріхують, що потім до віку не обберешся!

— Цирк якийсь! — сказав Андрій, трохи обурившись. — Невже ви не могли почекати до завтра? Мене не було всього-на-всього нещасних кілька годин!

В цю ж мить Андрій побачив, як батькові очі розширилися від здивування, а сам він увесь аж побілів.

— До завтра? До завтра?! Та годі прикидатися, ти думаєш, я не розумію, в чому справа?! — він схопив Андрія за комір і різко струсонув ним. — Кілька годин, кажеш?!

І тут його голос зірвався на істеричний крик:

— Тебе не було два тижні, чуєш?! Цілісіньких ДВА ТИЖНІ!!!

Минуло два місяці.

Після усіх катавасій в селі Андрій нарешті повернувся додому. Галасливе, задушливе місто принесло йому несподіваний спокій і якусь душевну рівновагу. За цей час Андрій з батьком устигли пооббивати пороги усіх міських відділків і прокуратур. Батько все ще сподівався, що хлопець нарешті не витримає й відкриє світові, що ж трапилося з ним у той страшний грозовий день і де він пропадав наступні два тижні. Та кожного разу від Андрія