Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»

У розпачі я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо і мучачу, маланців і маланок — словом, пробую усі дійові курси лікування, відомі сучасній медичній науці, але старий ішов від мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що він навіть не огризається, лякає мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навіжений: «Тук-тук!» І коли не чую відповіді, то для мене це рівнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»

Я горлаю: «Навіщо екзистенціаліст переходить дорогу?!»[15]

А він тихо переходить у інший світ, так і не давши мені відповіді на самі екзистенційні питання. Він полишає мене тоді, коли я відчуваю себе бовдур бовдуром. У розпачі я хапаюся за його обм’яклі, наче чужі, посинілі пальці холодної-холодної, немов крижаної, руки, та він навіть і не здригається, коли я по синій льодяній долоні проводжу «Джой базером»[16]. Я горлаю: «Тук-тук!» Я волаю: «Чому? Чому стара пішла з сім’ї, чому залишила чоловіка з чотирирічним сином?»

Ніщо не вбиває жарт дужче, ніж просто попросити у старого пояснень, бо саме це і вийшло — саме цієї миті він і перестає дихати. Серцебиття припиняється. На моніторі — суцільна ізолінія.

Отож-бо, здоровий йолоп, котрий глупої ночі сидить біля ліжка в лікарняній палаті батька, вдається до найдотепнішого, як йому здається, аналога тих електродних прасок, що їх лікарі використовують, аби зупинити серцевий напад, до сміхового відповідника того, що цілитель Робін Вільямс застосував би до вас у покої клоунської невідкладної допомоги: такий собі дефібрилятор «Три бовдури»; так от, цей йолоп бере великий-превеликий бутафорський кремовий торт, змащений зверху грубим-грубезним шаром збитих вершків, такий, яким не погребував би і сам Чарлі Чаплін, якби його покликали рятувати ваше життя, і підносить цей торт високо-високо над головою, наскільки рук вистачає, і опускає його вниз, блискавично, як той баскетболіст, якому вдається слем-данк[17], або той поляк, що як грім серед ясного неба розряджає свій штуцер — бабах! — просто старому в рот.

І попри чудодійну, добре задокументовану цілющу силу комедійного мистецтва, мій старий відходить, залишаючи під собою пляму кривавого лайна.

Ну, взагалі-то, це, мабуть, виглядало значно кумедніше, ніж я оце розповідаю. І якщо ви в цьому місці не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немає. Провину я цілковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаєте, як буває: там солі не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не підготував і — щонайкращий дотеп нанівець. Далеко по приклад ходити не треба. От і я пішов до тієї перукарні, де й розповів їм, як відходив мій старий і як я намагався його відживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повідав не криючись; не втаїв і того, як службовці шпиталю викликали гевалів-охоронців, і ті перепровадили мене до палати для пацієнтів з певними відхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навіть розповідаючи цю, найбожевільнішу, частину всієї історії, я, здається, її запоров, судячи з того, як ті дідугани з перукарні мовчки подивилися на мене. Я їм про те, як проводжав старого в останню путь не тільки поглядом, а й носом, бо той був з голови до ніг увесь у крові, лайні та збитих вершках, і не учути цього було неможливо, а вони, усі перукарі та їхні давні клієнти з їхньою тютюновою жвачкою,