Читати книгу - "Прокляття дому"

Незнайомий рибалка подає їй руку, вона допомагає йому вийти з розхитаного човна і відпускає його руку. І тільки коли він бере її за руку вдруге, вона розуміє, що потрібно вести його далі. Мабуть, вище, на середині схилу, там, де земля не така чорна, а трава сухіша, знайдеться місце для неї і для рибалки, у нього таке мокре волосся, аж вода скрапує йому на плечі і стікає руками додолу в їхні переплетені пальці. І тільки тепер, поки вона роззирається за місцем, де б вони могли побути, Клара помічає, скільки людей навколо них на цій ділянці лісу. Всюди, де могло б бути гарне місце для відпочинку, вже хтось сидить чи стоїть, одні лежать у затінку дерев і дрімають, інші тамують голод, а є такі, що, спершись на дерево, курять і пускають у повітря кільця диму. Мабуть, вона не помітила всіх цих людей раніше тому, що всі вони так тихо поводяться. Он там на осонні під крислатим дубом росте саме така трава, як їй подобається, висока суха трава, травинка до травинки, а коли вона опускається в траву, тягнучи за собою рибалку, люди навколо нарешті починають ворушитися, кладуть хліб, яблука і зварені на твердо яйця назад у кошики, складають підстилки і спокійно випростовуються, а ті, що спиралися на стовбури дерев, кидають недопалки і затоптують їх. Зрештою всі збираються в дорогу з пагорба на долину і покидають це місце, не промовивши до Клари з її рибалкою й слова, ба навіть не привітавшись із ними. Рибалка кладе їй, наймолодшій і все ще незаміжній доньці солтиса, голову на коліна, і вона береться витирати насухо подолом спідниці його мокре волосся. Позаду дуба, відразу ж у них за спиною, підіймаються в цю мить двоє останніх відвідувачів лісу, що їх вони не зауважили, і також ідуть геть.

Біле, як мука — не мука; хвіст має, як миш — не миш. Живе чорне, умре красне.

Марушка в семи кожушках; хто на неї гляне, той і заплаче.

Лісом іде — не трісне, водою іде — не плюсне, очеретом — не шелесне.

Летів птах, на воду бах; води не змутив, сам не полетів.

Нім ся батько народив, то син по світі ся находив.

Хто плаче без голосу?

Стоїть дуб, а на дубі дванайцять гілляк, а на кожному гіллі по штири гнізді, в кожнім гнізді по сім птах.

Хата — не хата, вікон багато: єсть куди влізти, та нікуди вилізти.

Спочатку єдине, що помічають сестри, це те, що часами Клара вітається з ними вранці особливо ґречно і питає їх про здоров'я, немов вони їй чужі або немов вони давно вже не бачилися. А як приходить наступний день — вона відвертає голову від сестер, які бажають їй доброго ранку. Друге, на що звертають увагу сестри та й усі люди в селі, що, замість того, щоб спорожнити відро з помиями для свиней у стайні, Клара виходить із повним відром зі свого двору. Вона проходить із відром село, минає м'ясну крамницю і школу, повертає за цегельнею ліворуч на дорогу понад озером. Старий Варнак, ґрунти якого межують праворуч із Клариним лісом, повідомляє Вуррахові, що Клара виливає помиї аж десь там, у заростях, а тоді сідає собі в траву, спирається до дуба і, обіперши зігнені в колінах ноги на перевернене відро, розмовляє з повітрям або просто мовчить. Після того як батько забороняє їй виходити з двору, Клара береться ховатися на обійсті Клоттгоф. Вона пригинається в кущах або за деревами в саду, або за дошками, спертими десь до стіни, а часом навіть залізає в бочки чи скрині. Будь-де на обійсті сестри або челядь можуть наштовхнутися на Клару. Часом із котроїсь схованки долинає її плач або чутно, як вона свариться з кимось, коли ж до неї підійти — вона тиха й мила. Ґрета відкрила якось дверцята до комірчини, щоби взяти віника, а там у тісноті Клара — зустрічає сестру з такою спокійною усмішкою, наче давно вже чекала тут на неї. Ще іншим разом вона раптом посеред обіду запихає долоню в миску на столі і в присутності усіх розмазує собі навколо губ гарячу кашу, так, немов ніяк не знайде рота, однак при цьому привітно усміхається. На якусь мить за столом солтиса всі завмирають. Тепер непросто стає знайти наймита, який би попросився до поважного Вурраха на роботу, адже кому до шмиги опинитися віч-на-віч із кимось, хто не знає норм поведінки і в кожній хвилі може накинутися на тебе. Сестри замикають усі гострі ножі по шухлядах, робітники кладуть сокири зверху на полицю над в'їзними воротами, куди жінці без драбини ніяк не дістатися, а в Клариній кімнаті батько відкручує усі клямки на вікнах і внутрішню клямку дверей, які на ніч власноручно зачиняє ззовні. Уночі ж Клара, наймолодша донька солтиса, перевертає часом свого нічного горщика догори дном і барабанить по ньому.

Ось ключ до саду / на нього чекають дівчата / перша — Вінка, / друга — Бібельдебінка. / А третьої ім'я Цікетцак Нобель де Бобель де Бібель де Вінка. / Бінка хапає камінчик / і кидає в Бібельдебінку / а тоді — цет, цак, цік — плаче Нобель де Бобель де Бібель де Бінка гірко.

Згодом не відбувається нічого, хіба тільки те, що Ґрета, і Гедвіґа, і Емма, а з ними й Клара старішають, а їхній батько стає і геть старий. Нічого не відбувається, хіба у Клариному лісі відламується гілляка від старого дуба, падає у траву і там зотліває. Усі в селі давно вже звикли до того, що стара солтисівна, як Клару взялися віднедавна в селі називати, часом накульгуючи проходиться селом, вона іде у двох різних черевиках, а часом навіть взагалі в самих панчохах, аж до м'ясної крамниці, аж до