Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— На, гризи, неборе, — мовив, вийнявши з кишені велике жовте яблуко. Дідо дав…

А коли помітив, що в ямці велика купа накопаного намулу, здивовано поспитав:

— Моєю мотикою нагрібав?

Іванко не встиг відкусити з дідового яблука: так і задержали його перед носом батькові слова.

— Я більше не буду, няньку, — почав кривитися, підходячи до нянька. Той узяв сина за руку, мовчки потримав у своїй. Перегодя сказав:

— Я тобі маленьку зроблю. Бо з моєю можеш надірватися. А до мотики треба привчатися. То наше ремесло, неборе…

Старий Сила добродушно глянув на старших синів і нічого не сказав. Лише пальцем повів кілька разів по тугих вусах, які відпустив після смерті Анці. «Ще один копаш[6] росте. Іще одному треба буде землиці виділяти. Тісно на ній, небожата, айбо то нічого. Петро каже, що хоче вже своє гніздо звивати. Най здоров жениться. За такого легіня[7] пішла би і не така ґаздівська дівка, як Мочарчиного. Знає син поле, любить його. Руки дужі має, нівроку. А може, ще й невістку до мене приведе? Айбо того він не зробить, бо сам видить, що і нам нема де обходитися в хижі… Два коблики[8] придає сват. Коблик буде мати від мене. Гей, якби ще ялівку додав за дівкою!.. Ото би зовсім файно було. Потомклюся[9] ще сам із сватом. А може уступить?..»

І сонечко, хвала Богу, уже наморилося через день, почало дрімати. Надвечір’я плететься над селом. Узбіч вулиці, що веде до Федорового обійстя, із землі стирчать чорні деревцята. Де-не-де залишилося ще по листочку, ніби осінь засвідчила на них золотою печаткою: «Урожай зібрала». Синяк також скинув на землю золоті ризи і тепер виглядає, як піп на похоронах: чорний і набундючений. Лише дуби не піддаються осінньому листопаду: міцно тримають на собі ведмежі кожухи…

По вулиці вони йшли один за одним, як і по стежині. Іванко ніс чотири мотики. Міцно обійняв їх рученятами, міряв за няньком кроки. Десь посеред села Федора перестрів чоловічок у чорній одежі. Низько вклонився, простягнув коротку руку: Сила і в сірому потемку пізнав сільського вчителя.

— Покладіть, будьте добрі, кошар на землю, — проспівав той якось по-чудернацьки, витягуючи вперед підбородок, ніби його давив ошийник-комірець, підпертий чорним машликом[10]. — За нумером два сто двадцять і єден, за нумером триста сорок і вусям, за нумером п’ятьсто дев’ядесят і три у метриці значиться, же у вас є діточки, котрим іще мож би ходити в школу, — то-єсть, вони можуть у мене навчатися розузнавати всі букви, всі числа до тисячки. Окрім сего, мій ошколаш[11] за якісь пару зим може опанувати великою таємницею — письмом. Він буде мати змогу замінити хрестики на папері своїм власним підписом. Ви розумієте мене, пане селянине?

Іванко зачудувався з пана: як він багато говорить! Став впритул до батька і спостерігав за рухами розумного чоловіка: той розмахував ручками, загинав пальці і не переставав говорити.

— За сесі дні я обходив усе село, жеби удостовіритися: живуть оті діти, що мають ходити в ошколу, або не живуть? Я узнав: усі живуть коло своїх родителів. Ми договорилися, же каждий прижене в ошколу свого дітвака. Най уже дівок не пускають, айбо хлопці мають бути ошколовані. Ото наші вояки, ото наші оборонителі, ви розумієте? — і лише тепер учитель помітив Іванка. — От ваш, приміром, сей маленький. Як його звати?

— Іванко, — відповів сам за себе.

— Іванко, — повторив учитель, очима обмацуючи хлопця. — От, приміром, він має вже рочків десять?

— На дев’ятий перейшло п’ятьма тижнями, — поправив його Федір.

— Та ви розумієте, що вже з нього могло бути? Не розумієте? У-че-ник! О! — учитель підняв вказівний палець, ніби показував на хрещик високої церкви.

— Пане вчителю, я знаю, що король із нього не буде, аби не завадило би ’му знати хоч чотири значки. Та не піде у довгані[12] до школи. І на зиму не є в нього ні постолів, ні петека[13].

— Розумію вас, пане селянине. Розумію вас, — зрадів учитель, що умовив нарешті Федора. — Ой, як розумію. Та ви чуєте: я сам, поза урядом Ференца-Йозефа, хочу привчити русинських дітей до ошколи. А може, з нього щось вийде? А може, піде у велику школу вчитися? Не всім, розумієте, на землі робити…

— У нас, пане учителю, рід такий: од землі прийшов, до землі і повернеся.

— Ви не подумайте, же в мене отець священик або нотар. Я — з роду земледільців. П’ять пар волів продав нянько, аби я скінчив учительську семінарію. І не шкодує.

Лише тоді, коли вчитель нагадав, що його батько також походить від землі, старий Сила погладив правицею вуса. «А може, з нього ще й писар буде? Най іде. Обійдуся на зиму і без нього. Мені видиться, що має добру голову». Перегодя сказав:

— Одного пущу. Найменшого. А без других і на зиму не можу обійтися.

— Подумайте, пане селянине, і за других. У вас донька, мені видиться, єсть, старшенька за нього.

— Є. Та вона домарить. Файна ґаздиня з неї буде. Всяку роботу жінську вже знає. На два рочки старша…

— Не завадило б і її відправити до школи.

— Одного дома, а других лишаю на обійсті! — Федір нахилився до кошара, почав чалапати домів. Вчитель навздогінку послав:

— Міркуйте, жеби хоч той прийшов!..

Минули Покрови, а за ними продощило Михайла — останнє церковне свято, коли осінь передає животвір-природу в холодні руки зими. Селяни поприв’язували