Читати книгу - "Карусь і ми"

Черево в нього огрядне. Воно може за одним разом проковтнути аж шестеро людей! Посідають вони вигідно на сидженнях, замкнуть двері та й дивляться крізь скляні боки черева. А один з них — то водій! Він держиться руками за керму, може тому, що боїться випасти з авта.

Збоку біля керми скринька з приладдям, милівник — е, та що вам описувати подробиці, коли кожне авто має те саме! А от, чого Карусь не має: радія і запальнички. Радія не має тому, що я боялась би і вести авто і рівночасно слухати радіопередачі. Я старомодний водій і не смію морочити собі голови ані «ґов, ґов», ані кримінальними історіями. Навіщо мені хвилюватись або заслухатись і спричинити нещасливий випадок? Щождо запальнички, то вона не потрібна. Я не курю, ні мої приятелі не курять, а Карусь не любить диму з цигарок. Він навіть нерадо зустрів би водія з цигаркою в руці. Бо його, як і мене, повчали, що вести авто — то праця, яка вимагає найбільшої уваги водія.

Задня частина спини у Каруся має окреме віко. Це багажник. Там ми возимо всяку-всячину, мало не цілу хату: польове ліжко, складаний столик і стілець, постіль, баньки, горщики, старі черевики, купальник… Там таки є все потрібне, коли їхати на Діброву. От, чого там раз забракло: важеля. І тоді ми мали клопіт. Правда, є теж запасне колесо. Варт дати провірити, чи воно добре, бо, ануж ми змінили діряве, взяли добре, а пошкоджене поклали в багажник і забули дати направити? Не дай Боже!

Ще дечим Карусь схожий на комаху або й на слона: він має хвіст! Щоправда, я його не бачила, зате бачила задню вихлипну руру, американці кажуть: хвостову. З неї трохи неприємно тхне. Туди Карусь випускає гази, як кожен слон. Не знаю, чи комахи бувають теж такі нечемні. Але, раз є все те, що має бути під хвостом, то й хвіст, самозрозуміло, мусить бути.

Там є теж отвір, крізь який подають клізму з бензини. Вона об’ємиста, може виносити навіть дванадцять ґальонів. Цей отвір теж належить до хвостової частини Карусевого тіла. Так от, усе в порядку! Не згадала я гальм, акцелератора та багато дечого — так це тому, що інші авта мають усе це теж.

Виникає питання, чи Карусь — він, чи вона. Сама назва ніби показує, що це хлопець. Та справа не така вже проста! Коли на нього гляне американець, напевно скаже: вона. Наприклад, скаже: «Єдина річ, якої вона потребує — це зміна олії». Або, коли ви спинитесь на газоліновій станції і до вас вийде молодий чоловік у замазаному мастилами одязі, то запитає: «Чи я маю її наповнити?»

Вона! Аж сміх збирає! Таж віз, то він! Ну, але в кожного народу свої звички і прикмети мови. Для нас Карусь залишається хлопцем.

Так, здебільшого ви познайомилися з важними частинами Карусевого тіла. А тепер, як вимагає наука зоології, приступаємо до опису ніг та зовнішнього вигляду.

Ноги в Каруся куці. Їх навіть називають колесами, а не ногами. На них завжди гумові чоботи. Це тому, що він мусить ходити по різних дорогах, лізти в болото, у воду чи й у сніг. Тож не здіймає своїх «ґумаків». Можна говорити і про шкіру, коли, на вашу думку, Карусь має в собі щось із тварини, а може й людини. Коли ж, по-вашому, він з роду комах чи радше похожий на одну з них, то це її панцер. Але він машина, хоч ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати. Отож, як машина, він помальований на яснобронзово. Застібається оцей одяг на металеві ґудзики й застібки. Замок теж такий у нього. Дуже гарно підходить сріблистий металь до бронзового. Такий колір називається «золото Сієрри». Сієрра — то гори на заході нашої країни. Довжелезне пасмо, що біжить уздовж побережжя Пацифіку. У цих горах колись добували золото. Відтіля назва Карусевого одягу. Вона дуже припала мені до вподоби. Побачивши його, я сказала:

— То добре, дуже добре! Одного дня ми поїдемо в гори Сієрра й подивимось, чи й тепер там добувають з річок золото. Потім поїдемо до Голівуду, далі на пустиню Невади, де пісок яскравіє в сонці. Відтіля їхатимемо здовж гір аж до Мехіко. Бо й там гори називаються Сієрра.

Карусь усміхнувся скляними очима і наче б моргнув вусом. Знак, що хоче їхати в гори Сієрра.

Тепер питання: відкіля взялась назва «Карусь»? Чи то з англійського «кар»?

Наші люди кажуть часто: «кара». Але то не кара. На ділі, авто має бути помічником людини, а не Божою карою для неї. Так і було з Карусем. Він возив мене до праці і був моїм найближчим другом. Щождо назви, то послухайте в черговому розділі, відкіля вона в нього взялася.

У нас, на бойках — це така гірська країна в Україні — стояв на горбку невеличкий дімок, низький, покритий червоною черепицею. Тут назвали б такий дімок, може, «бонґало». Але то був скромний дімок, звичайно ж, без ґаражу. Бо й кому ґараж був би придався там, на горі? До дімка вела вузька стежечка, по якій навіть не міг би проїхати звичайний віз, а де вже там авто! Зрештою, кому там снилось авто в ту пору?