read-books.club » Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 79
Перейти на сторінку:
знесла.

Через десять днів я йшла до Острова і виймала на берег «козлики» – перемоклі снопи конопель. Сушила їх тільки день, а тоді на своїх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клуні.

Щоб не погнили, сідала я на долівці, брала по жмутку стебел і терла на терниці – аж до клоччя.

Те клоччя потім вичісувала на щітках.

У хаті в мене була дірчаста лавка. У ті дірки я вставляла кужелі, і веретеном пряла – смикала поволі із кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палиці – козелець, і з мотків уже перемотувала її в клубок.

Пізно в осінь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сіни і одна кімната, а в ній – стіл і піч, і трохи між ними простору, на всю зиму його «з’їдав» верстат. Сідала я під тим дерев’яним дебелим дивом і водила, водила човником поміж начиння, а тоді ба-бах! – і збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напівсонна, собі якісь узори, уплітаю покрашені вільхою, бузиною і цибулею нитки – із білими чи сірими.

Таке ж виходило і гарно!

Із того верстата між моїх швидких пальців народжувалося полотно – грубе і тонке, на рушники, на сорочки і рядна, а ще – на мішки і спідниці, торбинки і шматки. Із овечої шерсті – те піде на свити, а може, й на кожух.

Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловіка, до Арсена. Він його поріже, покроїть – і ший, Маринко, ночами при свічці сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.

На вишивання мені немає часу. Яке ще вишивання?!

Бо зимою я пряду.

Навесні вже треба покроїти.

А за кроїння – заплатити.

Грошей у нас нема, то я цілісіньке літо, бідна, роблю по городах – у себе й у сусідів. Після колгоспу біжу додому, а там – межі не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю і сію, підгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янці. Олександра цього не здужає, та й чоловік її жаліє – Арсен накроїть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять їм город, побілять хату – ті, що бідні, такі ж, як і я, солдатські вдови, без грошей і долі, та з дітьми. А ще щороку перекопувала я крім свого ще й зовициного города, це за свитки і кожухи.


Олександра була дуже гарна жінка – чорнява, невеличка, але грудаста, очі мала зелені, лице з рум’янцем, чисте й біле.

А що багато дітей?

Та ж чоловік у неї добрий! Арсен не тільки кроїв сорочки, але ще й шив за грубі гроші кожухи й свити, не кожен вмів. А Арсен умів найкраще – із усіх сіл до нього несли, він на око міг зробити.

– Щаслива ти, Олександро, – часом кажу, бо я таки, ніде правди діти, їй і заздрила. – Не знаю, коли тобі й відроблю.

– Та помаленьку колись відробиш, ми ж свої.

– Он, мої хлопці так ростуть, на плечах свити тільки тріщать. Треба в цьому році Грішці кожуха скроїти, старий розлізся.

– Арсен покроїть! Не журись, Маринко, як не на цей рік, то на той – городи будуть.

– Спасибі вам, бо хто б мене послухав…


Дітей у мене багато, і мусила я нести на своїх плечах – до Острова, до води ще й в’язку Олександриних конопель. Треба ж було якось відробляти.

2

Якби ж іще й не ця дитина! Усе мені на плечі…

Бо Маруся, хоч ґвалт кричи, не довго хотіла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила її, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.

А я на колгоспному полі робила тяжко… Тільки місяць, і то не повний посиділа після пологів вдома. А тоді вийшла на роботу.

Прийшов якось ще вдосвіта управляючий і загримав у вікна, кричить:

– Маринко! Виходь сьогодні на трудодні!

– Та я ж недавнечко народила, он, в колисці дитина цицькова спить, чоловіка мого ще немає з війни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самій сорочці, простоволоса ще, в дверях, а за мною – рясніють голови: голосний стукіт розбудив і полякав усіх у хаті.

– Не в одної тебе діти, от знайшла новину мені! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже місяць як вдома сидиш, а там – робота стоїть! Хто буде працювати? В колгоспі рук не вистачає.

– Дитина ж…

– Дитину хай

1 ... 3 4 5 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"