Читати книгу - "Маленька мітла"

— Ага! Вона повинна рости в лісі, де ж іще? Хоча вже багато років вона не траплялась мені на очі. Де ти її взяла?

— Неподалік від стежки. Насправді, її знайшов кіт.

— Кіт? — повторив Зеведей. — А-а, цей.

Кіт байдуже глянув на нього і почав умиватися.

— Як зветься? — запитала Мері.

— Кіт? Чи квітка?

— Ну… Обоє, я вважаю.

Старий Зеведей знову зайнявся вмістом відра.

— Він, цей кіт, не часто приходить до будинку. Він, узагалі, не з цього будинку; він просто приходить, іноді, з лісу. Я кличу його Тіб.

— Тіб, — сказала Мері, наче пробуючи ім'я на смак.

Кіт на мить перестав умиватись, кинув на неї поглядом, а потім знову взявся вилизувати вуха.

—  Їх тут двоє, — сказав Зеведей. — Чорний і сірий. Але одного розміру, і очі однакові, схожі, як дві горошини. Я їх називаю Тіб і Гіп.

— Сірого я не бачила.

— Напевно, він вирушив до села, — припустив Зеведей. — Так котів і знаходять. Вони вибирають собі хороший будинок і селяться там, і звідти їх уже не виженеш. Я бачив обох минулого тижня, сидять рядочком на стіні пасторського будинку в темряві, як пара вухатих кумоньок.

— Вухатих кого?

— Я так церковних сов називаю. Сов — сипух. Здається мені, що вони близнюки. Тіб і Гіп я їх називаю.

Мері глянула на Тіба. Він скінчив вмиватись і сидів зовсім нерухомо, спостерігаючи за нею. Його очі здавалися ще зеленішими.

— Сподіваюся, він залишиться тут, — сказала вона. — Ти ж залишишся зі мною, Тібе? Вони ж не пасторські, але ж, Зеведею? Може, мені піти і попросити…

— Коти не бувають чиїсь, — зауважив Зеведей. — Вони ходять туди, куди хочуть. Гіп надає перевагу теплій пасторській кухні, а цей чорненький — він часто тепер полює тут в саду. Може, він і залишиться, якщо в нього з'явилась компанія.

— А як же Конфуцій? Міс Маржібенкс стверджує, що він не любить котів.

Зеведей пронизливо засміявся, немов з його легенів вирвався свист, схожий на вітер в далекому лісі.

— Все, що собака може, це подивитися на кота. А кіт Тіб, як на мене, може дивитись на короля.

— Ну, якщо він залишиться, ми з ним можемо завтра піти і пошукати Гіпа, — вирішила Мері.

— Теж буде заняття — добре було б так і зробити. Мені здається, він відмінно вміє знаходити різні речі. А назву квітки ви мені скажете?

Зеведей колупався палицею в відрі. Далі промовив з іронією:

— Вперше пішла до лісу і відразу ж знайшла. Пам'ятаю, тато розповідав мені, як люди вирушали за нею якнайдалі в ліс навколо Червоної Садиби; в прадавні часи це було, коли аптекарі, лікарі та їм подібні ще не дізналися все про кожен кущик, тоді сільський люд сам готував собі ліки. — Він кивнув на стебло з квітами. — Ага, ось і вона, дуже рідкісна, хоч шукали її всюди. Казали, є тільки одне місце, де вона росте, і цвіте вона тільки раз на сім років.

Мері здивовано втупилася на нього.

— Тільки раз на сім років?

— Ага. Але ж і рідкісний він.

— А для чого… для чого люди використовували його? — запитала Мері.

Старий Зеведей похитав головою і знову зайнявся відром.

— Сила і влада — але які, сказати не можу. Ходили чутки, що в ньому є магія.

— Магія?

— Це все казки, сільські казки, — мовив Зеведей. — А квітка, вона ж є в книгах, схожа така, з довжелезним ім'ям, за розміром твоєї руки, і все по-іноземному. Але через те, що вона цвіте раз на сім років, та ще й тоді, коли всі інші квіти вже повмирали, неосвічений люд назвав її чарівною. Говорили, що в давнину відьми шукали її у відрогах Чорних Гір, в тих місцях, де раніше жили люди, а тепер немає нічого, крім ставків, повних води.

Ці слова звучали дивно в такій чистій і звичайній коморі, наповненій яскравими пачками прального порошку і купами алюмінієвих каструльок на полицях, освітленій блідими променями сонця, що спадали на вимиту підлогу.

Мері дивилася на квіти, що висіли гроном на міцному стеблі, від легкого подиху повітря лілові голівки гойдалися, а золоті язички ворушились в срібних чашечках.

— Чарівна квітка… — вона ніжно доторкнулась до ріжок вказівним пальцем. — Ну ось, Зеведей, золото сходить… Так як же вона називається?

— Я ж тобі сказав, — відповідав старий, — книжкової назви я не знаю, та й люди вже не шукають цю квітку, як раніше, але коли я був ще хлопчаком, у неї було безліч імен — язичок дракона, відьмині дзвіночки, відьмина мітла, Тибів корінь…

— Тибів корінь! — закричала Мері. — Ось він, кіт! Тіб! Він знайшов його для мене!

— Схоже, що він відьомський кіт, — погодився Зеведей. — У нього і вигляд такого. Тому я і назвав його Тібом. Може, його ім'я просто Черниш, Вуглик або Гуталін.

— Він схожий на Тіба, — твердо заявила Мері. —