Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.

– Так-так, – говорив майстер замріяно. – Чи ти думаєш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений запитанням. – Живуть, Люшня, живуть, іно своїм власним, відмінним від інших істот життям.

Це вже рішуче сягало за межі сфери уявлень коваля. Зиркнув добряга на товариша, як на вар’ята, покрутив головою і, сплюнувши знічев’я, відсунувся трохи вбік.

– А колія, гадаєш, не живе, га? – наступав на нього розігрітий пасивним опором Вавера. – А цей виярок, ця станція і уся ця гілка, га?

– Глуха гілка, – промурмотів Люшня.

– Глуха, кажеш? Глуха і весь час глуха! То ви глухі, ви, глупі, тупі люди, які чути не хочете голосу Бога!

Коваль злякався:

– Нічого вже не знаю, – белькотів, дивлячись напівсвідомим поглядом на товариша. – Нічого не розумію. Але в Бога – то я вірю.

Коліяр з натхненним зором, усміхнений і розпроменілий, вказав рукою на гілку, що потопала у вечірніх сутінках:

– Все це живе і згадує.

– Згадує? – пожвавився Люшня. – А що згадує?

– Те, що минуло. Те, що тут було колись. Так, як і ми, люди, згадуємо минуле, – додав за хвильку з глибоким смутком у голосі Вавера.

– То ніби та твоя гілка згадує свою давнину?

– Так, Люшня, так – нарешті ти мене зрозумів. Згадує свою давнину.

– Ніби ті старі, добрі часи…

– Так-так… Коли тут ще панував рух, коли потяги пролітали, мов блискавки, дудніли глухо колеса автомобілів, пороли простір свистки локомотивів.

– Усе це згадує твоя гілка.

– Саме про це й снить моя гілка, снить без перерви в довгі, чорні, сліпі ночі…

– А ти, Вавера, а ти?

– А я разом з нею – ніби та братня душа.

– Ви сните обоє і згадуєте?

– Снимо у великому смутку й чекаємо.

– На що? Чого ще тут сподіваєтеся?

– Здійснення того, про що снимо.

– Даремне чекання: давнина не повертається.

– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут і є, щоб її воскресити.

Коліяр підвівся і, подаючи ковалеві руку на прощання, додав:

– Чи ти думаєш, що спогади – це ніщо? То тільки таке собі пусте слово?

Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колії і зупинився на схилах яру:

– Тут всюди живуть ці спогади. Вештаються невидимі для людського ока між стінами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цілій вітці. Тільки треба уміти дивитися і слухати.

– Спогади давніх років?

– Спогади – незгладимі сліди. Бо подумай, Люшня, подумай тільки, чи то можливо, щоб після того всього не залишилося нічого!

– Ніби після чого?

– Подумай тільки! Стільки років, стільки десятків років проїжджали цією гілкою потяги, наповнюючи її гуркотом коліс, тріскотінням рейок, стільки років стіни цього узвозу перекидалися відлунням, наче м’ячем. День у день, ніч у ніч народжувалися і вмирали у цій вузькій, тісній шиї повітряні вири, вішалися на скарпах лахмани димів, припадаючи імлистими мацаками до насипу, ховалися під склепінням тунелю…

– Що ти хотів сказати, Вавера?

– Я хотів сказати іно, що спогади не гинуть. Добраніч тобі, Люшня, добраніч!

І так вони того вечора попрощалися…

Тим часом минуло літо, настала осінь. Коліяр весь час справно вартував свою гілку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшої неполадки на лінії. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, відразу підсипав свіжого шутру і дбайливо розрівнював. Коли якоїсь жовтневої ночі біснувата злива залила колію, вижираючи в насипі значну вибоїну, назавтра будник працював цілий день без передиху, поки шкоди не усунув. Зміцнив у кількох пунктах петлі, деінде замінив старі вже, поточені шашелем шпали, новими. Бур’яну і трави на колії не зносив: де лише вони кинулося між рейками, полов нещадно.

Тому після семи місяців його «виконання» службових обов’язків гілка і станція виглядали зразково. Вдалину мчали стрічки рейок поверхнею, засипаною чистим і дрібним, як пісок, гравієм, з легким хрускотом перекидалися старанно змащені важелі. Двічі на день і раз серед ночі відбував Вавера так звані «вправи» і «маневри», які зазвичай здійснюють коліярі в момент проїзду потягів через їхню станцію. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на білому полі – і ставав випростаний, як струна, між стрілкою і будкою. Іншого разу пускав у рух залізні важелі і перекидав рейки на колії. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрілки і другий, зелений або білий, на семафорі перед станцією неподалік тунелю. Інколи на «нічну тривогу» міняв світло сигналів, які тоді уже здалеку остерігали кольорами рубіну…

А однак було сумно на станції. Попри видимість руху і постійну готовність будникa віяло від гілки порожнечею і омертвінням. Безперечно мусив це відчувати і Вавера, бо коли на хвильку відірвався від роботи і блукав поглядом по колії, з очей зоріла йому туга і глибока задума. Тому після короткого відпочинку брався притьма до роботи.

Поволі витворився між ним і гілкою невловимий, але вельми близький зв’язок. Вавера став з часом немовби її втіленою свідомістю. Спілкуючись з нею майже без перерви, увібрав усі сліди минулого, що дрімали тут потаємно, а всмоктавши їх в себе, повертав підсилені тугою, пульсуючі живою, гарячою кров’ю закоханого серця.

– Почекай, сестричко, – шептав не раз, топлячи очі у п’яній задумі в сизу далину гілки. – Почекай ще трохи, голубко! Ми діждемося врешті, діждемося…

І припадав до колії, прикладав вухо до землі і слухав, слухав, затамувавши подих. За хвилю на його жовтому, зморшкуватому обличчі розливався прикрий вираз розчарування, а з зів’ялих сухих вуст випливали слова розчарування:

– Ще ні… Ще зарано…

Не раз вечорами при заході сонця втелющував цілими годинами тужливий погляд у чорніючий здаля глибокий отвір тунелю і чекав на щось, чекав без кінця…

А тим часом прийшли погані новини з міста. Одного дня Люшня приніс фатальну звістку: дирекція руху в Оршаві задумує найпізніше навесні заходжуватися розбирати гілку. Вавера жахливо запереживав і важко цю новину перехворів. Через тиждень піднявся врешті з ліжка, але дуже змінився. Неговіркий з природи, тепер геть у собі закрився і ні з ким не хотів розмовляти. Навіть Люшні заборонив заходити до себе, а зауваживши здалека когось, завертав з дороги помахом руки. Спохмурнів, а в очах мав якесь дике, недобре світло…

Аж якось одного бурхливого листопадового вечора під час «маневрів» зі стрілкою враз затремтів.

– Почулося мені, чи що? – мрукнув, випускаючи з рук важіль.

Нараз посвітліло йому в очах. Потік надлюдської радості заполонив серце і струсонув ним до основ. Посеред осіннього завивання вихору, посеред свисту завірюхи вперше почув…

То вже не була ілюзія, то