Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

– Люди вставляють собі зуби, то чому ж би я не потрафив вставити кількаметрового кавалка рейки?

І вставив. Десь під колійовим насипом, під якимсь кам’яним містком вишпортав зіржавілі вже рейки, очистив, пристосував до решти і залатав колію до невпізнання. Так само гладко пішло з направою старої стрілки і з вибитим оком ліхтаря. Незабаром усе функціонувало, як за давніх добрих часів, а вночі, почавши від години сьомої, виблискував ліхтар милим, хоч і слабеньким світлом.

Вавера пишався витвором своїх рук і з замилуванням водив очима по своїй вартівні, по чистенько прибраній колії і по вилискуючих рейках. Не мав жодних зауважень до своєї гілки. Все тут було, як і деінде на діючих лініях – і подвійні тори, і короткий тунель вище будки, а те, що тут стояв будиночок залізничника, безперечно заслуговувало, аби наректи цей пункт станцією. Та, зрештою, тут і справді колись була невеличка станційка, де будник виконував водночас і функції начальника. І ще рік тому затримувалися тут інколи на хвильку товарняки.

Цей факт дуже підняв ув очах Вавери значення його постерунку і вагу пов’язаних з ним завдань. Відтоді почав трактувати свою будку як станцію, і вирішив зробити все, аби утримати її на висоті призначення, воскресити з небуття, прокинути від сну. Аби додати ще більшої ваги своїй посаді і повернути їй колишню шану, він вирішив збільшити тори на одне відгалуження рейок, яке безсумнівно колись тут мусило бути.

Оскільки це завдання було вже понад його сили і технічні здібності, то вдався по допомогу до залізничного коваля зі стації в Билічу, такого собі Люшні, і переконав його пачкою доброго тютюну повернути станції колишній вигляд. Коваль відновив відгалуження згідно вказівок залізничника і відтоді став його найщирішим приятелем.

У вечірні години, вільні від роботи, приходив Люшня провідати будника, і, сівши разом на порозі станції, балакали вони собі, цмулячи файки. Під час тої товариської балачки під сюркіт коників і кумкання болотних жаб дійшла черга і на взаємні звіряння.

Поволі з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду і гарну дружину і двійко діток з голівками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жінку забрав розпаношілий багач, а діток – смерть. Звідтоді ніхто його не очікував у порожній холодній домівці, коли повертався з дороги… Потім потрапив у колійову катастрофу, втратив ногу і службу, мусив піти на пенсію. А мав ще охоту до праці, ох, яку мав охоту!.. Але що ж – виходу не було. Те кляте каліцтво!

А завше його щось тягнуло до колії, не міг ніяк з нею розлучитися. Кілька років, відколи пішов на пенсію, працював підпомагачем на придвірцевому складі, та потім, як нога почала відмовляти, перейшов до котельні помічником слюсаря. Але зате на залізниці, побіля коханих вагонів, машин і гілки.

Така ото кондукторська доля! Їде собі чоловік у безвість, їде ген, далеко перед себе, кілометрами їде… Світ йому крутиться, вдалину стелиться, миготять міста, поля, гостинці… Кондуктор, панове, кондуктор – вічний блукалець!..

Так ото минали літа, плинув час безповоротними хвилями… І ото зараз він став будником, ба більше – керівником станції. Люди, либонь, сміються з нього, що пильнує тієї «глухої гілки» і «перед вітром боронить». Нехай сміються здорові. Він своє також добре знає. А розкрадати колію не дозволить і порядку допильнує. І ото знову служить колії, вернувшись до неї, мов блудний син до родинного дому. Дах над головою має, станцію і дільницю має, залізничне добро доглядає – чого ще треба?..

Слухав Люшня тих звірянь з усміхом на вустах, з часу до часу притакуючи головою. А коли приятель на хвилю замовк і задивився у задумі на перспективу колії, витяг люльку з зубів і запитав:

– То ти, Вавера, пристав тут на будника так ніби тойво, як би то вповісти, ніби з такої туги великої до колії, ге?

Вавера відірвав очі від рейок:

– А ніби так, коханий ковалю, а ніби так.

– Але знаєш, Шимку, мені ся здає, жи ти себе самого туманиш. Ти ту властиво непотрібен. Бо ж то глуха гілка і потяги сюди вже рік як не ходять. Нема чого пильнувати. Тільки й того, що трохи заліза на рейках? Але на дідька воно кому потрібне? А зрештою, якби й украли? То не така велика й шкода для колії. То тілько забавка.

Вавері мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи і зірвався з місця:

– Коли так, то геть звідси, до лиха! Чуєш?! Геть звідси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як інші, то йди собі поміж них і смійся з мене разом з ними. Але добре мені так, старому дурневі! Нащо було відкривати серце першому-ліпшому? Ото маєш нагороду! Наплювала тобі худоба до писка, сплюгавила тобі душу. Геть звідси, кажу, бо запам’ятаєш мене!

Люшня знітився, почервонів, стропів неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи і жалю, почав виправдовуватися і вибачатися.

– Ну, ну, старий, не гнівайся так сильно. Я, бачиш, хотів щось інше сказати. Тілько не знав як. Що з мене взяти – я простий собі чоловік, коваль. А ти – то щось інше: кондуктор, багацько світа видів, книжки читаєш. Тілько, видиш, не міг-єм собі якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старі літа. Але тепер то бачу, ніби так в серці чую для чого.

Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовірою, але вже приязніше:

– Ну, що ж, то інша справа. Коли сам признаєш, що дурень, цього разу тобі вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таємничо голос, – є ще одна причина, яка мене тут тримає на прив’язі. А що вона є – я це відчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тільки її назвати ще не знаю як, тільки вловити її ще не вмію кліщами слів. Але вона є, та дивна причина… є, є, напевно…

Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:

– Ти маєш на увазі тепер не тільки тугу за колією?

– Ні, ні. То щось інше. Щось, що в мене з тією тугою єднається, але також існує і без мене, саме для себе.

– Що ж то таке, Вавера?

– Ша! То таємниця! Таємниця «глухої гілки».

Замовкли обоє, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутінками вибалок. Посеред бездонної тиші серпневого вечора раптом налинули від колії тихі, хоч і виразні шурхоти і шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотіння…

– Ти чуєш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…

– Звичайно, влітку надвечір вони скорочуються від холоду і через те бринькають.

– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собі