Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

борт, сидить козак; голова його відкинута назад, посріблений сивиною оселедець звисає за борт; над бортом видніється частина плеча і зігнена рука, по якій стікає кров. Водяник принюхався. Туман чомусь почав пахнути пороховим димом. Людина в човні застогнала, і Никодим наче вчув у тому стогоні слово «шабля»…

Тієї ж миті туман розсіявся, і водяник побачив над козаком постать якоїсь жінки в сліпучо-білому вбранні. Вся вона була наче зіткана з яскравого світла, тож Никодим, як не старався, не міг роздивитися її обличчя. Раптом краєм ока він помітив ще якесь світло, воно било з глибини, з дна ріки… Зненацька неподалік від нього щось голосно тріснуло, і Никодим… прокинувся.

Поруч у вогнищі дотлівав, потріскуючи хмиз. Водяник підвівся й озирнувся навколо. Жменька і кулака намагалися перехропіти одне одного, відьма щулилась на багаття, висолопивши язика.

— Дивний сон, — пробурмотів водяник і, лігши знову, миттєво заснув. «Не картай себе, — пролунав звідкись мелодійний жіночий голос. — Ще трапиться нагода…» Але водяник уже спав.

Усі попрокидалися лише тоді, коли сонце вже добряче напекло їм у голови. Першим схаменувся Никодим.

— Ай-ай-ай! Здохла, зараза!

Відразу підхопились і лісовики.

— Що?

— Хто здох?

— Та відьма! — вигукнув Никодим, вказавши на висохлу на тараньку потвору. — Пересохла… Ну, туди їй і дорога!

Лісовики спросоння потягувалися.

— Ну гаразд, братчики, ще раз вам спасибі — покарали бестію… До речі, а барліг ви собі вже надибали?

Кулака знизав плечима.

— Та ні, поки ще приглядаємося. Але думаємо зупинитися тут, у Чорному. Правда, Жменько?

— Правда, Кулако.

— Гаразд, піду я, пора вже, Вітряк чекає. Скоро здибаємося! — Никодим потис лісовикам руки. — Ох, засмучу я товариша, ох, засмучу…

Водяник направився до річки і вже по хвилі зник у заростях очерету, а Лісовики вимили казан і пішли в ліс — шукати собі підходяще місце для житла.

2

У ті далекі часи Січ Запорізька стояла на острові, що був розташований трохи нижче гирла річки Чортомлик. Називали її тоді Базавлуцькою, оскільки острів належав лугу, що звався Базавлугом. Жили на Січі козаки — люди вільні, горді й хоробрі. Серед них траплялися й такі, які могли заговорювати кулі і ядра, напускати туману в очі, лікувати всілякі хвороби і рани. Подейкували, що козаки ці зналися навіть з білою нечистю. Називали цих козацьких чаклунів характерниками.

На ту пору на Січі таких було двоє. Один з них — старий характерник Степан Бородавка, прозваний так запорожцями тому, що мав на носі велику бородавку. Козакові цьому давно перейшло за п’ятдесят. На зріст він був невисокий, трохи кремезний, а м’які риси обличчя свідчили про його щирість і задушевність. На голові характерника малювався довгий сивий оселедець, а довжелезні вуса звисали до самих грудей.

Другим був молодий козак Андрій на прізвисько Сивий. На Запорожжі всім давали прізвиська — відповідно до зовнішності чи характеру козака. Андрієві дали таке прізвисько за те, що у свої тридцять років оселедець його досить помітно сріблився сивиною. Хоч для звання характерника Сивий тоді був ще замолодий, але мав неабиякий хист до чаклування і вже мало чим поступався у цій справі своєму навчителю Степану Бородавці.

Як і всі запорожці, Сивий, крім довгого оселедця на голові, якого закладав за праве вухо, носив довгі вуса. Зовні був не те щоб красень, але ж і непоганий. Його допитливі сіро-зелені очі, в глибині яких часто спалахували бешкетні вогники добродушного лукавства, дивилися на світ щиро, продовгуватий ніс видавався трохи вперед, але не настільки, щоб псувати приємні риси обличчя, а коли козак розмовляв, то ледь помітно кривив лівий куточок рота.

Був спекотний літній день, і обидва козаки сиділи на колоді в затінку січової церкви — подалі від загального гомону і метушні, спричинених бучним гулянням з приводу чергової перемоги козаків над неспокійними сусідами своїми татарами, — і про щось жваво сперечалися.

— Ні, Сивий, — говорив молодому козаку старий Бородавка, — неправда твоя! Лісові поторочі набагато сумирніші і більше допомагають, ніж капостять. Двічі з ними зустрічався і нічого поганого вони мені не заподіяли! А степову тільки раз побачив — і відразу пропасниця на мене напала і, прости Господи, так мене розслабило, що я години зо три в байраку під кущем охав!

Андрій добродушно всміхнувся і стенув плечима.

— Ну і при чім тут потороча? Скажи краще, що ти перед тим їв?

Бородавка густо почервонів.

— Не віриш?! Мені не віриш?! Та щоб мені шабля бусурманська оселедця відтяпала по саму шию, коли брешу!!!

— Та вірю я тобі, Степане, вірю. — Андрій тут-таки став заспокоювати старого Бородавку, знаючи, який він легкий на образи. — Тільки ж я не раз натрапляв на степових потороч і завжди мені зустрічі ці добром оберталися! То шлях у степу вкаже, то до води виведе… А от лісових не зустрічав.

— Ото ж то! — Бородавка повчально підняв