Читати книгу - "Міст на річці Куай"

Після всіх втрат цієї трагічної кампанії у Ніколсоновому штабі залишилось тільки два офіцери та майор-медик Кліптон. Полковникові пощастило зберегти їх іще з Сінгапура, він цінував їхні поради і любив, перше ніж ухвалити рішення, винести свої плани на колективне обговорення. Ті два офіцери були з резервістів. Один з них, майор Х’юг, до війська був головою гірничого товариства у Малайзії. Його призначили до полку Ніколсона, і командир одразу ж оцінив організаторські здібності свого підлеглого. Другий, капітан Рівз, раніше працював інженером на громадських роботах у Індії. Потрапивши в саперні війська, він у перших боях загубив своїх і прибився до частини Ніколсона, який і зробив його своїм радником. Полковник полюбляв оточувати себе фахівцями. Він мало скидався на грубого солдафона і охоче визнавав, що методи праці деяких цивільних закладів можна з успіхом перейняти і військовим. І сам не пропускав жодної нагоди чогось повчитися. Він шанував як інженерів, так і організаторів.

— Безперечно, сер, ви маєте рацію, — відповів Х’юг.

— І я тієї ж думки, — сказав Рівз. — Будівництво залізниці та мосту — а я думаю, тут ідеться саме про спорудження мосту через річку Куай — не допускає хапливих імпровізацій.

— Справді-бо, ви ж фахівець у цій галузі, — розмірковував уголос полковник. — Бачите, виходить, мені вдалося дещо убгати в голову того безклепкого япончиська.

— А якщо йому забракне здорового глузду, — дивлячись на командира, докинув Кліптон, — є ж іще «Звід воєнних законів» та міжнародні конвенції.

— Атож, є ще міжнародні конвенції, — підхопив полковник Ніколсон. — Я приберіг їх до наступного разу, якщо виникне така потреба.

Кліптон сказав це з відтінком гіркої іронії, бо побоювався, що одним закликом до здорового глузду тут не обійдеться. На одному етапі в джунглях до нього дійшли деякі поголоски про вдачу Сайто. Казали, що в тверезому стані цей японський офіцер ще сяк-так прислухається до розумних слів, зате вже як набереться, то стає справжнісінькою скотиною.

Полковник Ніколсон висловив Сайто свій протест уранці першого дня. День цей був виділений для розміщення полонених у напіврозвалених бараках табору. Сайто, як і обіцяв, обдумав полковників протест. Заперечення англійця здались йому підозрілими, і, щоб прочистити мозок, він узявся пити. А п’ючи, поступово дійшов висновку, що полковник Ніколсон обговоренням його наказів дозволив собі неприпустиме нахабство. І його недовіра помалу перетворилася в темний шал.

Коли, десь перед заходом сонця, його лють досягла білого гарту, Сайто вирішив негайно підкріпити свою владу і звелів вишикувати всіх полонених. Йому теж закортіло виголосити полум’яну промову. Уже після перших його слів стало зрозуміло, що над річкою Куай збираються чорні хмари.

— Я всіх британців ненавиджу…

Він почав з цієї сентенції і потім повторював її замість крапки в кінці кожної фрази. По-англійському він говорив досить добре, бо був колись військовим аташе в одній з країн британської імперії, поки його не вигнали за пияцтво. І тепер він завершував свою кар’єру в жалюгідній ролі звичайного наглядача, без усякої надії на підвищення. В цій злості на полонених знаходило вихід ще й приниження, яке Сайто почував від того, що не воював на фронті.

— Я всіх британців ненавиджу, — розпочав полковник Сайто. — Ви потрапили під моє начало для того, щоб виконувати роботи, необхідні для перемоги великої японської армії. Хочу попередити вас раз і назавжди: я не потерплю ніякого обговорювання моїх розпоряджень. Я всіх британців ненавиджу. При першій спробі опиратися будете жорстоко покарані. Треба, щоб була дисципліна. Якщо дехто збирається поводитися на свій розсуд, хочу застерегти: я маю право розпоряджатися вашим життям і смертю. І не вагаючись скористаюсь цим правом, щоб забезпечити бездоганне виконання робіт, доручених мені його імператорською величністю. Я всіх британців ненавиджу. Смерть кількох полонених мене не зворушить. Навіть смерть вас усіх для старшого офіцера великої японської армії — суща дрібничка.

Щоб виголосити цю промову, він, як і генерал Ямашіта, заліз на стіл і так само, як той, визнав за потрібне натягти ясно-сірі рукавички та взути лискучі чоботи замість сандалів, у яких його бачили цілий ранок. Ще й начепив на пояс шаблю і раз у раз ляскав по її руків’ю, щоб додати ваги своїм словам або ще дужче роз’ятритись і утримати себе в тому ступені люті, який вважав необхідним. Вигляд він мав кумедний. Голова сіпалася з боку на бік, наче в маріонетки. Він був п’яний як чіп, надудлившись трофейного віскі та коньяку, захоплених у Рангуні й Сінгапурі.

Слухаючи цей прикрий виступ, це випробування для нервів, Кліптон пригадав пораду, яку дав йому колись один приятель, що довго жив між японцями: «При спілкуванні з ними ніколи не забувайте, що вони вважають своє божественне походження за безперечний факт». Однак, обдумуючи ці слова, майор дійшов висновку, що ні одна нація на землі не сумнівається в своєму власному, ранішому чи пізнішому, божественному походженні. Отож він почав шукати інших причин цього затятого гонору. Щоправда, він одразу визнав, що промова полковника Сайто містила ті самі основні поняття, спільні як для Сходу, так і для Заходу. Його заспокоювало, що у фразах, які злітали з уст японця, лунає вже знайоме: расова пиха, містична віра у владу, страх, що його не сприймуть усерйоз, чудернацький комплекс, що змушував Сайто водити підозріливим і стурбованим зором по обличчях бранців, ніби він боявся помітити на них посмішку. Сайто колись жив у Великобританії. І тому, мабуть, знав, що певні риси японського характеру там висміюються, як знав і те, скільки жартів викликає спосіб життя народу, позбавленого почуття гумору, серед того народу, в якого це почуття вроджене. А брутальність його слів і безладних жестів цілком можна було поставити на карб рудиментам первісного дикунства. Кліптон відчував дивну тривогу, слухаючи японцеве просторікування на тему дисципліни, але, бачачи, як той сіпається, мов лялька, заспокоївся від думки, що за джентльменом західного зразка одна перевага: навіть під мухою він поводиться пристойно.

Офіцери, що стояли перед строєм своїх солдатів, слухали мовчки, оточені конвоїрами, які, немовби поділяючи лють свого командира, завмерли в погрозливих позах.