Читати книгу - "Квіти терену"

а яму так і залишили, регочучи під ридання Христини та лемент малечі. Вже виходячи з понівеченої хати, опецькуватий їхній «начальник» придивився до Христини та зірвав з її шиї золоті дукачі — весільний подарунок Семена. Семен рвонувся роз’юшити пику поганцю, але у груди йому боляче вп’явся «маузер». Так би на очах жінки та дітей і застрелили Семена, але Христя впала Семену в ноги: «Пожалій мене, кричала, — хай ідуть з Богом, живи, чоловіче, світе мій!..»

Зареготав опецькуватий, хижо блиснувши золотим зубом. І пішов з хати наздоганяти своїх. Впав Семен і лежав на долівці, наче мертвий. Христя вже приспала дітей, а він усе не ворухнувся; з розкритої ями у хату, наче з порожньої могили, тхнуло вологою землею та похороном. Тільки чути було, як тоскно скиглить та рипить хвіртка надворі.

Відтоді Семен наче закам’янів. Усе мовчав та перед собою дивився. А темної купальської ночі вийшов Семен із теплої сонної хати, подивився угору, на високе небо у рясному ластовинні зірок, тихо прикрив за собою хвіртку і пішов все швидше та швидше, наче поплив за течією дороги — і забрав його шлях, бо із самого свого народження він був дитиною і власністю одвічного шляху. Лише на короткий час спробував він прожити на березі, але, як риба, що має повернутися до своєї ріки, щоб жити, так і Семен мав повернутися до свого мандрівного шляху.

А Христина, хоч і плакала, та сама собі казала, що так воно і повинно бути, бо він — циган, вона ж і спочатку знала, що великий шлях відпустив його тільки до строку, не назавжди.

Діти повиростали, хлопці оженилися. Дівчата повиходили заміж, народилися онуки. Христина придивлялася до нащадків Семена і раз у раз помічала, що і вони мають у крові щось бентежне та неспокійне, що відзивається на поклик вічного шляху. Це не робило їх щасливими — принаймні, у буденному житті. Адже Вічний Шлях з то явище небуденне, особливе, і щастя від його життя відчувають лише ті, хто, нехтуючи затишною буденністю, зрікся берега і вирушив у темну купальську ніч за одвічною зоряною росою.

Одного дощового, але світлого та теплого серпневого ранку Христина останній раз вийшла з хати до свого двору і майже одразу знепритомніла. Молодша невістка, яка на той час сама була у хаті з маленькою дочкою, все намагалася вкласти Христину на високе ліжко. Христина опиралася та шепотіла: «Долі, долі, дитино, вмирають на землі, залиш мене тут».

Протягом кількох днів Христина вмирала, не приходячи до тями. Сини, невістки та зять мовчки слухали, як вона наче з кимось розмовляє — то наче кличе когось, то плаче та благає, а то ніби і радіє, зустрічаючи.

Коли дух її відлетів до Бога, тіло обрядили, як вона заповіла, і труну понесли на сільське кладовище її дорослі сини та зять. Дуже побивався та плакав за нею її молодший син, викапаний Семен з виду, чорнявий та стрункий, тільки очі карі, як у Христини. А меншенькі онуки, нарядні та гарненькі, бігли попереду, розкидали по дорозі квіти та сміялися, наче срібні дзвіночки дзеленчали. Сонце дивилося м’яко та лагідно. Труна, наче маленький човен, пливла тепер тим же шляхом, який забрав Семена. Шлях забрав їх обох.

Затишне сільське кладовище давно вже заросло колючим тереном, з якого подекуди утворилися зовсім непролазні хащі. Терен — символ страждання, болю, ран та крові. Але навесні шипи і гостре гілля вкриває легка піна із безлічі блідих невеликих квіточок.

Життя — то страждання та біль, рани від гострих шипів. Серед усіх квітів найбільше мене втішає квітка терену, бо і серед страждання у житті є любов і радість.

Подруг

Змалку я гостро відчувала красу слів, мови, але більше — на письмі, у книгах. Читати я навчилася у чотири роки. Моїми друзями були автори старих, часом забутих, книг. Самі книги видавалися мені старовинними рукописами. Та голоси письменників лунали для мене жваво і молодо, часом ясніше, ніж голоси моїх сучасників.

І ще — серед безлічі книг у бібліотеці мого батька були книги, написані якоюсь дивною мовою, що вабила мене своєю ніжністю, усміхненою мелодійністю та красою, навіть коли йшлося про сумні речі. Батько змалку вдома спілкувався зі мною своєю рідною мовою. Я вважала, що так розмовляють тільки у тому маленькому селі, де він народився, де тоді ще жили моя бабуся та інші родичі, зокрема мої двоюрідна сестра та братики. Звичайно, відомі мені були лише побутові фрази, тому мова таємничих книг здавалася мені знайомою тільки почасти. Але вона була мені рідною, це я відчувала.

Десь у шість років виявилося, що в мене можуть бути проблеми з зором. Батьки, тоді ще молоді та прогресивні на свій лад, замкнули бібліотеку та відібрали у мене всі книжки, що складали більшість моїх іграшок. Одну книжку мені вдалося таки сховати досить оригінальним чином: під іграшковою скатертиною. Це ніби був стіл для ляльки, яку я не дуже любила за її постійну бездоганну красу. У мене, наприклад, коли боліло горло, то очі були наче заплакані, ніс червонів та хлюпав; вона ж була завжди здорова та ідеальна. Тому я більше любила маленького зайця з покаліченою лапкою. Коли він хворів, я його розуміла, коли хворіла я — він жалів мене. Якось приїхав дідусь, зайця відремонтували, але наша дружба тривала ще довгі роки. Не знаю, де поділася ота ідеальна лялька. Мабуть, перетворилася на живу та виграла усі конкурси краси за кордоном.

Врятована похапцем книга виявилася «Звіробоєм» Фенімора Купера у перекладі на українську. Докірливо зітхнула я у бік батьків: шрифт у книзі був «дорослий», тобто надто дрібний, а літери були надруковані надто блідими для короткозорої дитини. Але нічого: я сама встановила собі, що читати треба помалу, щоб, по-перше, берегти зір, а, по-друге, щоб розтягнути єдину книгу надовго. Насправді я прочитала її швидко, але потім перечитувала кілька разів, тому майже всю вивчила напам’ять. Заходи батьків усе ж принесли добрі плоди. На щастя, переклад був дуже гарним. Довго мені здавалося, що це була природна мова оригіналу.