Читати книгу - "Віннету ІІІ"

я йому. — Ви залишитеся зв’язаним, аж доки я сам не звільню вас. Просто хочу довести вам, що писака звик розмовляти з людьми так, як вони розмовляють із ним. Я не образив вас ні словом, ні ділом, а ви схопилися за ніж і погрожували мені, тому за законами прерії заслуговуєте на те покарання, яке я сам виберу для вас. Ніхто з вестменів не посміє дорікнути мені надмірною жорстокістю, якщо я запхну між ваші ребра десять дюймів сталі, як хотіли це зробити зі мною ви.

— Бийте! — відповів він похмуро, не намагаючись виправдовуватися або просити про порятунок. — Швидше вбийте мене, поки я не помер від сорому через те, що я, Святе Вухо, серед білого дня дозволив схопити себе, а сам навіть не зумів залишити супротивникові, одному-єдиному супротивникові, хоч кілька подряпин на пам’ять. Святе Вухо поводився, як хлопчисько, і заслуговує на смерть!

— Святе Вухо? Вас звати Святе Вухо?! — здивувався я.

Я багато, неймовірно багато чув про цього знаменитого вестмена, але мені жодного разу не траплялося зустрічати його. Він уникав товариства інших людей, вважаючи їх негідними своєї дружби. Він ніколи не полював у компанії, подорожував сам, про нього розповідали найнеймовірніші історії. Багато років тому індіанці племені навахо позбавили його вух, і відтоді всі забули його справжнє ім’я, натомість дали йому прізвисько, під яким він прославився. Він промовчав у відповідь на моє запитання, і аж коли я кілька разів повторив його, він відповів:

— Нехай вас не обходить моє ім’я. Якщо воно погане, то не варто його й згадувати, а якщо хороше, то не варт паплюжити його цією безнадійною ситуацією.

Я підійшов до нього і розв’язав руки.

— Ось ваша зброя, — сказав я, подаючи йому ніж і рушницю. — Ви можете йти звідси куди захочете.

— Ви жартуєте? Хіба я можу залишити тут свою поразку? Адже всі скажуть, що якийсь ґрінгорн переміг Святе Вухо. Ще якби це був хтось зі справжніх чоловіків, наприклад Віннету, Довгий Галлер чи мисливець старий Вогняна Рука, тоді інша річ, було б не соромно.

Мені стало шкода старого вестмена: мій удар вразив його в саме серце. Тепер слід було втішити його, тим більше, що його поважали й навіть побоювалися як білі, так і червоношкірі мешканці прерії.

— Невже ви справді думаєте, що ґрінгорнові вдалося б здолати вас?

— А хто ж ви, коли не ґрінгорн? Костюм у вас ніби щойно з магазину, зброя блищить, наче на маскарад зібралися! Але ви молодець, не даєте себе скривдити!

Я підняв з землі камінчик завбільшки з долар, жбурнув його вгору, а коли він завис у повітрі там, де сила кидання врівноважується земним тяжінням, я підняв штуцер і вистрілив. На землю посипалися уламки.

Сотні разів я вправлявся, щоб домогтися такої майстерності у стрільбі. Взагалі-то це було не так і складно. Але вестмен був вражений.

— Боже! Ось це постріл! Вам завжди так вдається?

— Дев’ятнадцять разів із двадцяти.

— Ви — найкращий стрілець у прерії! Як мені вас називати?

— Вбивча Рука.

— Не може бути! Старий Вбивча Рука, судячи з розповідей, значно старший за вас, інакше його не назвали б так.

— Ви забули, що слово «старий» не завжди свідчить про похилий вік.

— Звичайно, ваша правда, але… зрозумійте мене правильно, сер, Вбивча Рука якось потрапив у лапи ведмедеві ґрізлі, який здер йому шкіру на спині, і хоч потім той шматок м’яса таки вбили, але в мисливця… тобто у вас, сер, мали б лишитися шрами на спині і на боках…

Я розстебнув куртку, потім сорочку, а тоді сказав:

— Дивіться!

— Тисяча чортів! Він добряче вас шкрябонув! Либонь всі ребра світилися, як у скелета!

— Майже. Це сталося на березі Ред-Рівер[6]. Я провалявся два тижні з моторошною раною біля туші ведмедя і сподівався вже тільки на Бога, коли мене знайшов Віннету, вождь апачів. Ви щойно називали його ім’я.

— Ну тоді ви справді Вбивча Рука! Але це ще гірше! Тепер ви подумаєте, що Святе Вухо — цілковитий придурок!

— Ні, не подумаю. Вас збив на помилку мій костюм, і ви подумали, що я ґрінгорн. А від новачка ви не сподівалися такого прийому. По-іншому я не зміг би захопити вас зненацька.

— Не втішайте мене! Адже я був готовий до відсічі, просто небагато є людей, яких Бог наділив такою силою. Бути переможеним вами не соромно. Моє справжнє ім’я — Сем Гаверфілд. Називайте мене просто Сем.

— А мене друзі називають Чарлі. Ось вам моя рука.

— З радістю потисну її, сер. Старий Сем не простягає руку першому-ліпшому, але вам… Моя рука до ваших послуг. Тільки прошу, не розчавіть, вона мені ще знадобиться.

— Не бійтеся, Семе, я обережно. Сподіваюся, ваша рука ще не раз стане в пригоді мені, власне, як і моя — вам. Але дозвольте ще раз запитати: звідки та куди прямуєте?

— Я їду з Канади, де провів кілька місяців у товаристві лісорубів, а тепер прямую до Техасу, а звідти — до Мексики, де, як кажуть, розвелося так багато всякої наволочі, що просто серце радіє. Якщо люди не брешуть, там на кожному кроці можна напоротися на чийсь ніж або дістати кулю.

— Це мені по дорозі. Я зібрався в Техас, а звідти — до Каліфорнії. Але, оскільки мені байдуже, яким шляхом туди добиратися, можу зазирнути і в Мексику. Дозвольте скласти вам компанію?

— Таке питаєте, сер! Ну звичайно, ще й радий буду. Ви ж уже побували на Півдні, а саме такий супутник мені й потрібен. Але… вибачте,