read-books.club » Сучасна проза » Роза Вітрів 📚 - Українською

Читати книгу - "Роза Вітрів"

132
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Роза Вітрів" автора Ярослава Литвин. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 57
Перейти на сторінку:
Я пере-вдяглась і випрала вручну брудний одяг. Мені з собою Гала віддала постіль у дельфінчики й рушник. Я довго не ламалася. Білизну заховала наспід, а пухнастий ніжний рушник стався у нагоді. У Корабля замість усього — саме ганчір’я.

Ми зготували картоплю в мундирах, їли з квашеною капустою, запивали горілкою з консервованим березовим соком — коктейль лонґ-дрінк «Весняний ніштяк».

Ближче до дванадцятої я уловила, що Корабель чекає на розрахунок за ночівлю. Нічого святого в людині немає!

Я напідпитку, в душі і колінах знову холодно й самотньо, відмазуватися ані резону, ані шансу не було.

Кількахвилинний захищений механічний секс — і я вже сиджу в кухні на табуретці й палю. Він виходить, пробує чмокнути мене десь у кумпол — не визначено — і питає:

— А ти хотіла скінчити?


Корабель більше особливо не ліз. Я прожила у нього з тиждень. Вишукувала роботу. Наштовхувалася на світову фінансову кризу.

Мені пропонували друзі Корабля перебратися на вписку до них, але вже не хотілося аніяких друзів, аніякої їхньої дурної компанії нариків.

3

— Ой, привіт, чува-ак,— озвався до мене голос у слухавці.— Як спра-ави?

— Добре. А як твої? Як нова пасія? — я вдала зацікавленість.

— Та нічого на-аче, спить осьо.

— Ага.

— Ага-а, ну то все? Бува-ай...

Він вже майже поклав слухавку. А у мені щось тріснуло, і я заволала:

— Знаєш, я байдуже приїду, є у тебе там хтось чи ні. Дістало! Мені немає де жити! Чи ти не розумієш?!

— Добре, добре, не шуми-и, Розо, я все вла-аднаю...

Я нічого не відповіла, сіла у відкритому генделі «Чернігівське» випити ранкового ес-пресо й аристократично викурити сигаретку. Як то кажуть, нахабність — сестра таланту.


Єжи/єжи/єжи — як швидкі удари ножа шеф-кухаря корейського ресторану по моєму серцю.

Єжи стоїть на порозі майстерні, притулившись до одвірка, боса нога закинута на іншу босу ногу. Відгорнув грубу вовняну шматину, що слугує утеплювачем дверей. Позаду нього пробивається розгублене світло.

Розпатланий, із забраними рукавами светра. Джинси ледь-ледь тримаються на

худорлявих стегнах, намічаючи пружний мускулястий низ живота.

Я не дарма переймалася за себе. Все ще гірше, аніж думалось.

— Ну, чува-ак, ти заспокоїлась? Проходь на свої за-а-конні ква-адратні метри,— в його втомлених очах бісики. На вологих губах легка усмішка.

Я сковтую слинку й проходжу вглиб. Знайомий запах олійної фарби і Єжи. Нічого не змінилось — майстерні художників непідвладні часу. Ми в це свято вірили.

Ми.

Вірили.

Колись, дикі та наївні, члени молодіжної спілки художників України вибили собі це приміщення одне на двох і навіть примудрились якимсь бісом прописатися у ньому. І паралельно поставити штампи у паспортах. Весілля гуляли високо в горах на Івана Купала. Нам тоді здавалося, все вільно, все можна. І світ погоджувався із будь-яким прагненням, прочиняючи двері-обійми навстіж, навіть не дочекавшися, доки вар’ят Єжи спробує їх копнути ногою. Стан польоту наяву.

Тоді ж ми, наївні і закохані, бігали під дощами і снігами, тримаючись за руки, цілуючись під арками, крадучи хліб по фастфудах та шоколадки у «Фуршеті». Думали, що ми отак вічно шмиглятимемо життям разом, злизуючи цукор з губів одне одного й ночами переглядаючи авторське кіно. Найкраще пам’ятаю «Останнє танґо в Парижі» Бер-толуччі, його ставили разів з десять. Але ніколи не додивлялися до кінця, знаходилися справи цікавіші.

Я годинами писала, як сонячні промені плутають і грають його волосся. Як вічність селиться на його віях.

Як дихає його світла засмагла золотом шкіра, як довкола неї танцюють пилинки, але не насмілюються сісти.

Рудоволосому, легкому, як перекотиполе, Єжи подобалось позувати, але він ніяк не міг втриматися на місці, тож малювати мені доводилося вихорем, кількома мазками, стрімкими й пристрасними злетами пензля, щоб підхопити мить, доки він не змінився, не переродився в іншу фігуру.

Знайомі казали, що я геніальна,— як змогла передати всього Єжи трьома штрихами. І кожен, хто бачив мої полотна, одразу ж його впізнавав. Адже, окрім нього, я нічого і не писала. Єжи був у натюрмортах, у пейзажах, у геометричних фігурах. Єжи поселився на кінчику всіх моїх щіточок і мастихінів — і переходив з них на будь-яке полотно. Пізніше я зуміла відродити Єжи в одній тремтливій лінії. Одній лінії! Цього неосяжного Єжи в однісінькій лінії! І щоразу, як на неї дивилась, мені забивало подих і голова йшла обертом. Я зрозуміла, що сотворила диво! Досягла ґраничної межі своєї досконалості, апоґею таланту!

Знайомі завжди казали, що я геніальна. А Єжи — прекрасна модель.

І лише. Він — модель. Єжи бісився.

Він — справжня богема. Правильні й витончені риси обличчя, повні губи, навіть трішки непристойні для чоловіка, губи, що постійно звиваються у посмішці. Великі світло-зелені очі з довгими, білими на кінчиках віями. Чуттєві довгі пальці, ніжні зап’ястки, жилясті

1 ... 3 4 5 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роза Вітрів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роза Вітрів"