Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Не надто поспішали приймати до себе переселенців й інші європейські країни, також розорені війною. Невеликі квоти відкривали для людей певних спеціальностей і європейські держави, і Новий Світ, але в родині Гузарів, на жаль, не було представників потрібних професій.

Зрештою, Ярославу Гузару вдалося роздобути запрошення до США від свого старого знайомого, який чесно попереджав, що більше нічим допомогти не зможе, бо зробив уже близько трьохсот таких запрошень. Але досить було і цього. Запрошення стало путівкою за океан, зеленим світлом на останній дистанції втечі.

Переїхавши до США, родина Гузарів оселилася в цілком емігрантському районі Нью-Йорка — Брукліні. Юнак, не гаючи часу, узявся до втілення своєї дитячої мрії. Уже за три тижні по переїзді він був зарахований до семінарії св. Василя у Стемфорді, штат Коннектикут. Тут знову-таки допомогли ділові якості батька і специфічне українське (навіть більшою мірою галицьке) вміння знаходити, підтримувати й використовувати особисті зв’язки. Здібність, загострена необхідністю вижити в чужому середовищі.

На той час українці прибували до США не на пусте місце. Це була третя хвиля української еміграції, і на новій батьківщині переселенці вже знаходили невеликі, але активні осередки земляків. Біженці тяжіли до цих осередків, що було цілком природно: тут на них очікували підтримка й знайомства, що полегшувало процес адаптації, їм допомагали облаштуватися на новому місці. Утім, для українців цими суто практичними міркуваннями все не обмежувалося.

Перші дві хвилі української еміграції до США були дуже різними, і кожна у свій спосіб доповнювала іншу. Першою хвилею до Америки їхали трудові мігранти у пошуках заробітку, утікаючи від злиднів. Другою хвилею до США прибули переважно «політичні» — люди, які втікали від Громадянської війни та переслідувань з боку радянської або польської влади. Саме другій хвилі громади Нового Світу завдячували за приплив інтелігенції — людей із доброю освітою, переконаннями та організаторськими вміннями. Ці переселенці великою мірою ідеологізували та політизували життя в еміграції, саме завдяки їм церковні громади стали справжніми осередками українства.

Нарешті наймасовішою, найстрокатішою і, мабуть, найжахливішою була третя хвиля української еміграції, спричинена Другою світовою війною та приходом радянської влади на Західну Україну. На відміну від перших двох хвиль, для яких переїзд до нових місць був кроком вибору або, принаймні, усвідомленої долі, із третьою хвилею прибули люди, для яких це називалося втечею. Близько трьохсот тисяч людей — наляканих, травмованих, дезорієнтованих, закинуло на чужину зовсім не з їхньої волі. Тут були ті, хто втікав від німців і від «совітів», остарбайтери, вояки, в’язні концтаборів. У цій хвилі, як відзначають учасники тих подій, була величезна кількість молоді — фактично дітей, які дуже швидко подорослішали на війні. Рано відірвані від коріння, вони пройшли через випробування, часом занадто тяжкі для незміцнілих душ. Прибувши на нову батьківщину і звільнившись від необхідності весь час боронитися й боротися за виживання, ці підлітки швидко втрачали ґрунт під ногами.

Прибульці до США розділялися на тих, хто «лишався», і тих, хто «ішов» — розчинявся в новому середовищі, асимілювався. Останніх ті, хто лишався у діаспорі, вважали «втраченими». Таких у цій третій хвилі еміграції було, за свідченнями діаспорних істориків, доволі багато. Ці люди, позбувшись загрози смерті чи репатріації, наглядачів та страху, який змушував триматися зграєю і не втрачати відчуття ліктя, губили й саму необхідність лишатися разом. Ба навіть більше — вони втікали від свого минулого в надії почати нове життя «з чистого аркуша».

Для тих, хто лишався, така втеча була не лише втратою — її сприймали як зраду, яку пояснювали моральною нестійкістю та відірваністю від коріння. На міграції люди розділилися на тих, хто віддано беріг своє, лишався собою, і тих, хто занехаяв себе. Від таких чітких і доволі різких визначень дещо відгонить психологією гетто — але інакше, напевно, бути й не могло. Діаспорні осередки завжди протистоять асиміляції, а на той час таке протистояння мало особливий надрив, оскільки йшлося про велику кількість людей, насильно позбавлених батьківщини. Люди, що потрапили дітьми в цю хвилю, пригадують, яке велике значення мало для них лишатися у колі «своїх», спілкуватися, брати участь у дитячих та молодіжних організаціях, регулярно відвідувати осередки. І яким презирством обливали тих, хто чинив інакше, занадто відкриваючись новому середовищу, віддаючись спілкуванню з американцями. Ті, хто лишався, сприймали інший вибір якщо не з підлітковою однозначністю — як зраду, то все одно з осудом.

Любомир Гузар, як і вся його родина, опинився серед тих, хто лишався. Власне, більшість біженців з числа інтелігенції обирала цей шлях. «Лишатися» означало весь час підтримувати своє українство «в тонусі». «Удома мама змушувала нас говорити тільки українською, — згадує Блаженніший. — Причому вимагала дуже чистої мови. Аж надто чистої. Якщо в українській мові є відповідник, то слово іншомовного походження вживати було не можна». Ці мамині уроки рідної мови даються взнаки й дотепер.

Намагання українців зберегти себе не було для Америки таким уже екзотичним — так чинили й інші емігранти, що підтримували зв’язки відповідно до національного походження. Хіба от в українців по Другій світовій це виходило дещо надривно, адже обставини їхнього переїзду були доволі драматичні. Америка тих часів була схожа на справжній Вавилон, у якому вже відбувалося змішання мов. Країна емігрантів не вимагала від своїх нових мешканців відмовлятися від власної ідентичності, але в той же час вони мали поєднувати своє (якщо зуміють) зі спільною американською ідеєю, закладеною та проповідуваною Батьками-Засновниками. Згідно з ідеологічною докт­риною «плавильного тигля», емігранти будь-якої етнічної приналежності творили єдину американську націю. Їхня ідентичність — національна, мовна, релігійна — поважалася, але лишалася чимось другорядним порівняно з тим, що всі вони відтепер американці. У прагненні створити єдину американську націю США не дуже відрізнялися від СРСР з його ідеєю «радянської нації», от, правда, методи були цілком відмінні. Американська політика безпосередньо не спрямувалася на асиміляцію — принаймні, насильства над особистістю та її правами годі було шукати. Але асиміляція відбувалася сама собою, якщо людина не робила свідомих дій, аби протистояти втраті себе.

Для більшості мігрантів намагання триматися разом було почасти фольклорним, почасти діловим: їм подобалося співати народних пісень, відчуваючи свою «інакшість», вони підтримували одне одного «як браття». З часом така сама атмосфера запанувала й в українських осередках. Але нові емігранти шукали не лише можливості зібратися й поспівати, вони намагалися відтворити навколо себе світ, який утратили, який був би для них рідним острівцем в океані чужого. Рятівним шматочком простору, де все є так, як має бути. Ці люди, як ніхто інший, трималися за своє розуміння того, «як має бути», яке давало відчуття правильності власного життя. Зрештою, цілком можливо, що саме це їх і рятувало. Вони, як колись у таборах для переміщених осіб, трималися купи, визначаючи «свого» за мовою та релігійними переконаннями. Ці люди відтворювали у своїх громадах Україну такою, якої їм хотілося і, можливо, якої не було насправді ніколи й ніде.