Читати книгу - "Чорний альбатрос"

Коли він подумав про те, що буде, якщо маги виявлять пропажу, йому всерйоз схотілося стати невидимкою. Він почав міркувати, як вчинити. Спочатку він вирішив піти й чесно в усьому зізнатися, але швидко відкинув цю думку. Зважаючи на павутину, чарівники заглядали сюди нечасто. Може пройти ще років сто, перш ніж вони спохопляться шукати нещасливу мантію. Найрозумніше було приховати сліди злочину й зробити вигляд, що нічого не трапилося.

Прошка засунув залишки мантії глибше у скриню, розкидав пластівці сажі так, щоб вони не впадали в око, і критично оглянув місце пожежі. Усе виглядало пристойно, і підозр не викликало. Прошка попрямував до дверей і ледве не впав, спіткнувшись об глечик, що став причиною пожежі. Проклинаючи нещасливу посудину, Прошка підняв його й збирався поставити на полицю, коли помітив, що мідні боки сильно закоптилися.

Прошка протер глечик від сажі. Тієї самої миті із горлечка завалував дим. Від несподіванки Прошка упустив підступну посудину, але тут дим розсіявся. Із глечика виліз чоловічок розміром із мишу. На ньому був халат, білосніжний тюрбан й атласні туфлі із загнутими догори нісками. Чоловічок вибухнув лайкою:

— Світ не бачив такого криворукого володаря! Шайтан, а не хазяїн! Усі боки обіб'є, поки викличе! Я вже не кажу про те, що тільки бузувір буде підсмажувати шляхетного джина на вогні!

— Ти справжній джин? — остовпів Прошка.

— Незнищенний збирач снів, невичерпний творець перешкод, невловимий ловець вітрів, непереможний метальник слів, Касим ібн Дурик, — відрекомендувався чоловічок.

— Дурик? — перепитав Прошка.

— Касим ібн Дурик, — поправив його джин.

— Треба ж. Я думав, джини більші бувають.

— Куди більші?! У тебе що, очей немає? Подивися на цей глечик. Я й так там ледь уміщуюся. А якщо ти маєш щось проти мого зросту…

Джин зробив вигляд, що збирається знову залізти в глечик.

— Зажди, — поспішно зупинив його Прошка. — А ти вмієш виконувати бажання?

— Чи вмію я виконувати бажання? А для чого, по-твоєму, існують джини?

Прошка кинувся до скрині й дістав звідти залишки мантії. Джин гидливо подивився на жалюгідний клаптик смаленого сукна й запитав:

— Що це?

— Мантія-невидимка. Зроби так, щоб ніхто не помітив, що вона згоріла, а то мені дістанеться на горіхи.

— Слухаю й підкоряюся, — сказав джин і клацнув пальцями.

Залишки мантії зникли, і щось тихо дзвякнуло об підлогу. Прошка нагнувся, узяв дрібну монетку й витріщився на джина.

— Це що, мантія?

— Погіршало бідолазі,— захитав головою джин. — Ти що, мантію від монети відрізнити не можеш?

— А де ж мантія?

— Сам побажав, щоб її не помітили. Тепер її ніхто й не помітить. Повна невидимка, — ібн Дурик розвів руками.

— А це що? — простягнув монетку Прошка.

— Це тобі на горіхи.

Простодушність ібн Дурика розвеселила Прошку. Заради того, щоб познайомитися з таким кумедним джином, варто було годину блукати по лабіринту й лізти на вершину вежі. Згадавши підступну самшитову огорожу, Прошка спохмурнів. Він раптом зрозумів, що й гадки не має, як вибратися назад. Вабливу вежу було, принаймні, видно. А як відшукати вихід? Отут-то він і попадеться. Недарма кажуть, таємне завжди стає явним. Утім чого він засмутився? У нього ж є джин.

— Ти покажеш мені вихід із лабіринту? — запитав Прошка.

— Я джин, який поважає себе, а не який-небудь дороговказний клубок, — образився ібн Дурик.

Прошка піднісся духом.

— А тут є такий клубок?

— Раніше був. У кошику для рукоділля.

Джин махнув рукою углиб кімнати.

Щоб знайти кошик, довелося неабияк пововтузитися. Зате в ній лежав не один клубок, а цілих три.

— Бери червоний, — порадив джин.

— Чому?

— Синій почне водити тебе по колу, зелений приведе у Вабливу вежу, а не виведе з неї,— пояснив джин.

Поміркувавши, Прошка вирішив прихопити й зелений клубок також, щоб наступного разу не блукати.

Дивлячись, як він розпихує по кишенях клубки, джин попередив:

— До речі, май на увазі, нитки зовсім гнилі. Доведеться увесь час зв'язувати кінці.

— Нічого, зате з такими провідниками я не заблукаю, — посміхнувся Прошка.

Він дедалі більше переконувався, що прийшов сюди не дарма, й дивився на зібрану тут колекцію з більшим інтересом, аніж раніше.

— Невже тут усі речі чарівні?

— Узагалі-то це кімната курйозів. Якщо простіше, то марних магічних дрібниць, — сказав ібн Дурик і додав: — Особисто я потрапив сюди помилково.

Прошка взяв із полиці чашку й підніс до світла. Чашка, як чашка. На вигляд у ній не було нічого примітного. По краю малюнок із дрібних квіточок. На боці ледь помітна тріщинка. Таку можна зустріти мало не в кожному будинку.

— А в чому секрет цієї чашки? — поцікавився він у джина.

— Вона наповнюється будь-яким напоєм, яким забажаєш.

— Оце так! — зрадів Прошка й скомандував: — Хочу квасу.