Читати книгу - "Володар Світла"

— Протилежне.

— Протилежне?

— Вивчає об’єкт, обмірковує його принципи, прагнучи ув’язнити себе. У ньому шукає він приводу жити. Намагається знов огорнути себе запиналом Маї[23], ілюзії світу.

— Гадаю, Теку, ти маєш рацію! — сказала Ратрі. — Як йому можна допомогти?

— Точно не знаю, пані.

Яма кивнув, і його темне волосся зблиснуло в стовпчику сонячного проміння, що перетинав вузьку веранду.

— Ти розчовпав те, чого я не зміг, — визнав він. — Його вороття ще не повне, хоч він і носить тіло, ходить на людських ногах і говорить, як ми. Та думки його досі поза нашим розумінням.

— То що ж нам робити? — повторила Ратрі.

— Довго гуляти з ним на лоні природи, — відказав Яма. — Годувати ласощами. Хвилювати душу віршем і піснею. Роздобути для нього міцного питва — тут, у монастирі, його катма. Вирядити в барвисті шовки. Привести йому куртизанку, а то й трьох. Знову занурити в життя. Лише так він може звільнитися з божих кайданів. Дурень я, що раніше цього не помітив...

— Хіба що трохи, смертобоже, — сказав Тек.

У Яминих очах стрибнуло полум’я, чорне-чорнісіньке; відтак він усміхнувся.

— Що ж, малий, ти відплатив, — визнав Яма, — за всі ті зауваги, якими я, не дуже й думаючи, осипав твої волохаті вуха. Вибач мені, мавполюде. Ти справжній чоловік, та ще й кмітливий, спостережливий.

Тек уклонився йому. Ратрі пирхнула.

— Підкажи-но нам, Теку-розумнику, — бо ми, може бути, задовго богували, тож бачимо речі не під тим кутом, — як же нам провадити це його повторне олюднювання, щоб воно якнайліпше послугувало нашим цілям?

Тек уклонився й Ратрі.

— Як і запропонував Яма, — ствердив він. — Сьогодні, пані, заберіть його гуляти в передгір’я. Завтра владар Яма відведе його на узлісся. Післязавтра я візьму його туди, де дерева й трави, квіти й виноград. І ми побачимо. Побачимо.

— Хай буде так, — прорік Яма, і так було.

Дальшими тижнями Сем дедалі нетерплячіше очікував чергової прогулянки: спершу з легким передчуттям приємності, тоді з помірним запалом і врешті-решт — із пекучим нетерпінням. Він узяв звичку гуляти на самоті й робив це все довше й довше: спочатку кілька годин зранку, потім і зранку, і ввечері. Відтак став виходити на цілий день, а інколи — ще й на цілу ніч.

Наприкінці третього тижня Яма й Ратрі обговорювали це рано-вранці на веранді.

— Не подобається це мені, — сказав Яма. — Ми не можемо ображати його, нав’язуючи своє товариство тепер, коли він його не бажає. Але ж там небезпечно, особливо для переродженого, як-от він. Ліпше б нам знати, як він проводить свій час.

— Хоч би що він робив, це допомагає йому вичуняти, — мовила Ратрі, запхнувши до рота тістечко й змахнувши пухлявою рукою. — Він уже не такий відсторонений. Більше говорить, навіть жартує. П’є вино, яке ми йому даємо. Його апетит повертається.

— Та як натрапить він на посланця Тримурті, то може настати йому край.

Ратрі поволі жувала.

— Проте не дуже ймовірно, що хтось із них никає десь тут саме тепер, — заявила вона. — Звірі бачитимуть у ньому дитя й не скривдять. Люди думатимуть, що він — святий пустельник. Демони ж його здавна бояться, тож поважають.

Але Яма лиш похитав головою.

— Владарко, не все так просто. Хоч я й розібрав більшість своєї апаратури та сховав її за сотні ліг[24] звідси, але такий інтенсивний енергообмін, до якого я вдався, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди навідаються. Я застосував екрани й глушники, та в деяких колах уся ця округа, напевне, привернула таку увагу, ніби на мапі затанцював Світовий вогонь. Невдовзі мусимо знятися з місця. Я б волів дочекатися, доки наш підопічний повністю одужає, але...

— А чи не можуть якісь природні сили давати такі самі енергетичні ефекти, що й твоя праця?

— Звісно, і вони таки трапляються в цій місцині — саме тому я й вибрав її для нашої бази. Тож, може, усе обійдеться. Та маю сумнів. Мої шпигуни по селах поки що не доповідають ні про що незвичайне. Але дехто стверджує, ніби в день його вороття в небі над округою бачили громову колісницю, що промайнула на гребені бурі, мовби полюючи. Було то далеко звідси, та я не вірю, що це випадковість.

— Але ж вона не поверталася.

— Принаймні нам про це не відомо. Та боюся...

— То вирушаймо відразу. Я-бо знаю, що твої передчуття варті уваги. Ти ж наймогутніший із-поміж упалих. А от мені хоч на кілька хвилин погарнішати — і то вже вкрай важко...

— Сили мої, — сказав Яма, підливаючи їй чаю, — залишилися цілі, бо вони не того роду, що твої.

На цьому він усміхнувся, продемонструвавши рівні ряди довгих блискучих зубів. Усмішка ця захопила край шраму на лівій щоці й так піднялася аж до кутика ока. Він підморгнув, щоб поставити на цьому крапку, і повів далі:

— Вагомий складник моєї могутності — знання. Відібрати їх у мене не могли навіть кармовладці. Однак могутність більшості богів спирається на фізіологічні особливості, що їх вони почасти втрачають, утілившись наново. Розум, якось це все пам’ятаючи, згодом певною мірою змінює тіло, породжуючи новий гомеостаз, уможливлюючи поступове повернення могутності. Справді, моя міць вертається швидко й уже вся при мені. Та навіть без неї я можу воювати знанням, і це — сила.

Ратрі сьорбнула чаю.

— Хай би з якого джерела була твоя сила, та якщо вона підказує вшиватися, то мусимо вшиватися. Як скоро?

Яма розкрив кисет і, говорячи, почав крутити цигарку. Його смагляві гнучкі пальці, хтозна-вкотре зауважила вона, рухалися так, ніби грали на музичному інструменті.

— Скажімо, не варто затримуватись тут довше, ніж іще тиждень, щонайбільше — десять днів. До того часу треба відлучити його від цієї місцевості.

Вона кивнула.

— І куди ж далі?

— Мабуть, до котроїсь південної державки, де нашого приїзду-від’їзду ніхто й не завважить.

Він прикурив і затягнувся.

— Маю ліпшу ідею, — запропонувала вона. — Знай, що під іменем смертної я — хазяйка Палацу Ками[25] в Хайпурі.

— Себто Курварію, мадам?

Вона спохмурніла.

— Простолюд і справді часто так його називає; і не кажи на мене «мадам» у тому самому реченні, бо