Читати книгу - "Володар Світла"

палаців, — пробудився той, кого знали під різними йменнями: Магасематман, Калкін[16], Манджушрі, Сіддгартха[17], Татхаґата[18], Ув’язнювач, Майтрея[19], Просвітлений, Будда й Сем. Ліворуч од нього стояла богиня-Ніч, праворуч — Смерть; у ногах згорбився Тек-мавпа, немов одвічний коментар щодо співіснування тваринного й божественного.

Одягнений він був у звичайнісіньке смагляве тіло середнього зросту й віку; риси мав пересічні й невиразні; розплющив очі — темні.

— Чолом тобі, Володарю Світла!

Слова ці проказала Ратрі.

Очі блимнули. Погляд був відсутній. Ніде в палаті ніхто не ворушився.

— Чолом тобі, Магасематмане, Буддо! — мовив Яма.

Невидющі, очі витріщалися в простір.

— Привіт, Семе, — сказав Тек.

Лоб трохи зморщився, очі примружилися, погляд спинився на Теку, відтак перейшов на інших.

— Де?.. — прошепотів він.

— У моєму монастирі, — відповіла Ратрі.

Без жодного виразу він поглянув на її красу.

Тоді так щільно заплющив очі, що їхні кутки пішли брижами. Від вищиру болю рот його став луком, стиснуті зуби — стрілами.

— Ти правда той, кого ми назвали? — спитав Яма.

Відповіді не було.

— Ти той, що дав рівний бій небесному війську на берегах Ведри?

Рот пом’якшав.

— Ти той, що кохав богиню смерті?

Очі блимнули. Губ торкнулася скороминуща усмішка.

— Це він, — заявив Яма. Тоді запитав: — Хто ти, чоловіче?

— Я? Я — ніщо, — відказав той. — Якийсь листочок у вирі. Пір’їнка на вітрі...

— Шкода, — мовив Яма, — бо у світі й так задосить листя й пір’я, і я б не гарував так довго, тільки щоб примножити їхню кількість. Я потребував чоловіка, який міг би повести далі війну, перервану його відсутністю, чоловіка могутнього, який міг би протиставити свою могуть божій волі. Думав був, що ти — він.

— Я... — він знову примружився, — Сем. Я Сем. Колись давно... Я ж таки бився, чи не так? Багато разів...

— Ти був Сем Великодухий, Будда. Пам’ятаєш?

— Може, і був...

В очах його повільно розгорявся вогонь.

— Так, — мовив він зрештою. — Був. Найсмиренніший із гордовитих, найгордовитіший зі смиренних. Я бився. Певний час я вчив Шляху. Бився знову, учив знову, пробував політику, чари, отруту... Я бився в такій жахній великій битві, що саме сонце сховало лице від різанини — люди й боги, звірі й демони, духи землі й повітря, вогню й води, буреплази й коні, мечі й колісниці...

— І ти програв, — зауважив Яма.

— Так, авжеж, ще й як. Та ми їм теж дали перцю, га? Ти, смертобоже, був моїм візничим. Тепер я все це пригадую. Нас полонили, і кармовладці мали чинити суд. Ти втік від них через довільну смерть, шляхом Чорного колеса. А я не спромігся.

— Саме так. Твоє минуле прочитали. Тебе судили.

Яма озирнувся на ченців, які тепер сиділи на підлозі, схиливши голови, і стишив голос.

— Змусити тебе вмерти справжньою смертю означало б зробити мучеником. Дати тобі розгулювати світом, хай у якій подобі, означало б залишити відчинені двері для твого вороття. Тож, як оце ти вкрав своє вчення в такого собі Готами[20] з іншого місця й часу, вони вкрали кінцівку мирської історії тієї особи. Тебе визнали гідним нірвани. Твій атман переселили, але не в інше тіло, а у велику електромагнітну хмару, що оперізує цю планету. Було це понад півстоліття тому. Нині за офіційною версією ти — аватар[21] Вішну, учення якого хибно витлумачив дехто з найпалкіших послідовників. Твоя особистість існувала далі тільки у формі самоувічнених хвиль, що їх мені вдалося вловити.

Сем заплющив очі.

— І ти посмів мене вернути?

— Саме так.

— Я весь час був свідомий мого стану.

— Я так і думав.

Його очі розплющились і спалахнули.

— І все одно посмів викликати мене звідти?

— Так.

Сем похнюпився.

— Справедливо звуть тебе богом смерті, Ямо-Дгармо. Ти позбавив мене найдосконалішого відчуття. Розбив об темний камінь своєї волі те, що понад будь-яким розумінням і смертною величчю. Чому ти не залишив мене там, у морі буття?

— Бо є тут один світ, що потребує твоєї смиренності, твого благочестя, твого великого вчення — і твого мак’явеллівського інтриганства.

— Ямо, я старий. Старий, як людство на цій планеті. Я ж бо один із Перших. Один із найперших, хто прийшов сюди, будував, селився. Решта вже мертві... або боги, dei ex machini[22]... Я теж мав шанс, але проґавив його. Багато разів. Я ніколи не хотів бути богом, Ямо. Аж ніяк. Лише згодом, побачивши, що вони коять, почав збирати доступну мені силу. Та було запізно. Вони були надто могутні. А тепер я просто хочу знову заснути віковічним сном, знову пізнати Великий відпочин, нескінченне блаженство, слухати співи зірок на берегах величного моря.

Ратрі нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала:

— Ти нам потрібний, Семе!

— Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислів’ї: котрий кінь тягне, того ще й б’ють.

Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.

Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.

— Людство тішиться, — зауважив Будда.

Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.

Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.

Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:

— Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.

— Ану ж ти хибно трактуєш його намагання? — спитав Тек.

— Що-що?

— Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.

— І що з того?

— Він мружиться. Погано бачить?

— Ні.

— То чому ж тоді мружиться?

— Щоб ліпше вивчити насінину.

— Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в об’єкті чогось, що приведе до звільнення суб’єкта. Ні.

—