Читати книгу - "Яр"

По мосту нескінченним потоком лилася рать і віялом розтікалася по землі скіфів. А на березі Бугу зібралися на раду представники племен, які від походу Дарія відчули загрозу. Але, як це й зараз у нас, об'єднатися не вдалося. Наведемо лише деякі цитати з роману: «Турії не підуть супроти персів. Вони не дістануть землі туринської», «Хай спробує Дарій удолати Віслу», «А що ми лихого вчинили персові?», «То небачена сила. Кров побіжить у землю і зробить її болотом, а ми однаково не встоїмо», «Не можемо ми ратитися з персом. Треба миритись». За Геродотом, лише будини, гелони і савромати підтримали скіфів. І. Білик пише ніби відсторонено, але відчувається авторська позиція — він засуджує позицію «моя хата скраю», неможливість дійти згоди Перед обличчям смертельної небезпеки. Його симпатія — на боці малих «летючих загонів» вершників, які стрімко підлітали до персидської раті, обсипали її стрілами і миттєво зникали. Але потім почалася інша війна, вже без боїв, на витривалість, на виснаження — скіфи за собою палили все, що могли, залишаючи лише згарища. Спочатку Дарій прислав послів, котрі передали веління володаря: «Цар царів рече: присли мені землю і воду з рук твоїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!», а далі він лише шукав можливості зустрітися в битві зі скіфами, але вони завжди були у двох днях переходу і догнати їх було неможливо. Ми знаємо з «Історії» Геродота, що одним із загонів скіфського війська, куди ввійшли і савромати, керував цар Скопасіс, у І. Білика це Лют Пугачич, а скіфи-сколоти — це сіверяни. Ідантір, інший скіфський володар, котрий командував другою частиною війська, — Боромисл, древлянський володар.

Ми розуміємо авторський задум, його намагання прочитати події 512 року до н. е. очима людини кінця XX століття, приймаючи історичні події в етнічних авторських версіях, та все ж задумуєшся — а чи не занадто модернізовані вони? Цього не скажеш щодо самого ходу цієї епопеї відступу — тут усе продумане, і навіть бій, у який ув'язалися з персами воїни Люта Пугачича, художньо мотивований як бездумна авантюра. «Подумав, що коли за кожні двадцять тисяч убитих персів оддавати на поталу сімнадцять своїх, то всього війська вистачить на десять день, а персів ще залишиться стільки, як ніколи досі не мало військо жодного царя у світі», — ці слова — оцінка ситуації Боримислом і незмінність плану щодо відступу і нападу лише на маленькі загони, які шукають харчі. До речі, як прогодувати воїнство Дарія? Тут автору було б не завадило згадати про якісь обози...

Військо Дарія вели на схід, у бік Ітилю. Сталася унікальна ситуація — Скіфію пройдено, але не підкорено. Сам володар, у якого від холодних острахів млоїлося серце, не міг повернути рать назад, навіть не здогнавши ворога. Вертання б означало поразку, ганьбу. Окремі армії персів іноді зазнавали поразки, але ж тут — уся перська рать і війська всіх підкорених земель і племен. А скіфи переступили всі межі дозволеного, порушили закон війни — ставай на бій, переможе сильніший. І тільки Боримисл убачав у такому втіканні звитягу, інші ж — слабість, і ляк, і незмогу впиратися такому нашестникові. А перси вже не гналися, укріпилися, але в них почалося те, у що важко повірити — воїни з'їли кожного десятого свого ратника. Не обійшов І. Білик і подарунок від скіфів: мишу, птаха, жабу і стріли. А пізніше була таємна втеча перського війська до мосту, невдала погоня скіфів, коли їх покинуло військове щастя. Один із наймогутніших володарів світу втікав, як заєць, із рештками своєї армії...

І. Білик зумів показати як тактичну, так і стратегічну мудрість наших предків у військовому мистецтві, але головне — він зумів показати їхній бойовий дух. А от щодо загальної ідеї єдності племен, котрі мали б об'єднатися супроти спільного ворога, то цю проблему автор показав як хронічну, ніби нам притаманну віками.

Роман І. Білика про похід Дарія на наші південні землі — не єдиний художній твір в українській літературі про цей час історії. У 1993 р. автор з української діаспори США Р. Володимир (Володимир Кухар), поет, прозаїк, відомий науковець, видав роман «Тиверська провесінь». Задум його був дещо інший, ніж у І. Білика, адже він не мав скіфів-сколотів за наших предків, це були військові кочівники зовсім іншої національності.

На початку XIX ст. в Херсонесі знайшли стелу, на якій було 60 рядків виразного тексту. Це — Декрет на честь Діофанта, полководця царя Понту Мітрідата Евпатора. Там описано похід Діофанта на укріплені поселення скіфів Хавеї і Неаполь, бої з об'єднаними силами скіфів, коли скіфський цар Палак напав на війська Діофанта, але той відбився від раніше непереможних скіфів. Подаємо уривок з Декрету: «Відправившись у Боспорську місцевість, Діофант уладив тамошні діла прекрасно і корисно для царя Мітрідата, коли ж скіфи із Савмаком на чолі підняли повстання і вбили боспорського царя Парісада, який його вигодував, а проти Діофанта підготували змову, він, уникнувши небезпеки, сів на відправлений громадянами Херсонесу корабель».

Уже наприкінці XIX ст. було знайдено монету з написом, на одному боці якої була голова бога Геліоса, а над нею напис «Базилевс Савмак». Учені дійшли висновку, що це було відображення ідеї «сонячного царства», створення якого незадовго до цього пробував утілити Арістонік, піднявши повстання в Пергамському царстві. Римляни придушили повстання, Арістоніка не стратили, бо він не був рабом, а побічним сином царя Пергаму Євмена II. Його забрали до Риму.

Скіфська держава 107 р. до н. е. під володарюванням царя Скілура — не централізоване, з чіткою вертикаллю влади утворення, яке могло б пишатися своєю могутністю. Це був не досить міцний, змінний у своєму складі союз племен, з багатьма династіями і вождями. Сум'яття влади викликало ще й те, що деякі царі мали по кілька десятків синів. Як одного з синів Скілура — Савмака зобразив В. Гладкой в історичному романі «Базилевс» (Донецьк, 1995), відштовхнувшись від напису на монеті. Це досить цікавий твір, динамічно написаний. Молодий Савмак потрапив у полон, був у рабстві гребцем на