Читати книгу - "Нескінченне відлуння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Даруйте, якщо я вас засмутив, — чоловік ненадовго замовк, наче щось прикидаючи в голові, а потім продовжив: — Симоно, ви любите музику?
— Під настрій — люблю. А чому ви питаєте?
— Тому що я хочу запросити вас послухати джаз. Що ви на це скажете?
— Я не дуже на ньому знаюся.
— Обіцяю, вам сподобається. Приходьте сюди близько восьмої й ви самі все почуєте.
Симона здивовано обвела поглядом приміщення.
— Тут грають джаз?! А я й не знала. Я бачила майданчик у центрі зали, але гадки не мала, для чого він.
— Це місце виступу музикантів. Вони грають у ресторані майже щовечора!
— Просто дивовижно!
— Тобто ви згодні?
Симона нічого не відповіла і лише невизначено знизала плечима. Їй дуже хотілося ще раз побачити Мартіна, але вона давно не ходила на побачення та навіть зараз почувалася не у своїй тарілці. Останнім її кавалером був співробітник компанії, де вона працювала. Їхні стосунки, якщо це взагалі можна було назвати стосунками — швидше, нудним сексом без особливих пестощів і ніжних поцілунків, тривали кілька місяців. Після цього вони розлучилися за взаємним бажанням і відтоді холодно віталися в коридорі, наче ледь знали один одного.
— Погоджуйтеся! Буде весело, — не відступав Мартін.
— Взагалі, я допізна працюю...
— А де ви працюєте, якщо не секрет?
— Я дизайнер в компанії «Нью Сіті».
— Ви жартуєте? — вигукнув чоловік. — Оце так збіг! Ми з вами майже колеги. Я — архітектор. У мене своя невелика будівельна компанія «Логан і Ко".
— Логан — це ваше прізвище?
— Так, хоча я знаю, що це не дуже-то оригінально.
— В цьому недешевому костюмі ви більше схожі на банкіра, — усміхнулася Симона.
— Невже? Терпіти їх не можу, — засміявся у відповідь Мартін. — Дякувати богові, мені нечасто доводиться його надягати. Лише на важливі зустрічі.
— Отже, ви йшли на важливу зустріч?
— Так, зі своїми інвесторами.
— А я вам її зіпсувала.
— Я даю вам можливість реабілітуватися.
Симона примружилась і похитала головою.
— А ви вмієте досягати свого.
— Це означає, що ви прийдете?
— Це означає, що я намагатимусь.
— Ну що ж, мені залишається тільки тішитися надією, — Мартін подивився на годинник, підвівся на ноги, зняв пальто зі стільця й, перекинувши його через руку, підхопив свій портфель. — На жаль, я маю бігти. Приємно було познайомитися! І пам'ятайте, я на вас чекатиму.
Попри рішучі протести Симони, він розрахувався з офіціанткою та одразу вийшов на вулицю, де розчинився у бурхливому людському потоці. Симона ж продовжувала сидіти за столиком і відсторонено дивитися у вікно. Нею заволоділа дивна байдужість, коли не хочеться думати ні про що важливе, а майбутній похід на роботу виглядає як тортури. Та раптом вона побачила самотню фігуру у довгому чорному пальті, яка стояла на тротуарі. Симона відразу впізнала юнака, хоча високий комір і світлі кучеряві пасма затуляли більшу частину його обличчя.
Її серце закалатало, як скажене, а перед очима попливли кольорові кола. Цілих десять років вона чекала на цю зустріч, сподіваючись на диво, проте виявилася до неї не готовою. Більш того, їй по-справжньому стало лячно. А може, це омана, ілюзія? І ця людина за вікном не має відношення ні до неї, ні до її минулого життя? Але тут хлопець підвів на Симону очі, і вона зрозуміла, що не помилилася.
Усі наступні події відбувалися наче у прискореному фільмуванні. Незнайомець розвернувся й попрямував геть. Симона у свою чергу підскочила з місця і, забувши про теку з ескізами та сумочку на сусідньому стільці, кинулася до дверей. Вона вибігла на вулицю, яка в ці години жила своїм звичайним життям: на перехресті гурчали автомобілі, що застрягли в заторі, тротуари були заповнені перехожими. Симона пірнула у саму гущу та почала прориватися крізь щільний натовп. При цьому вона не зводила очей з білявого волосся — голова незнайомця то з'являлася на горизонті, то знову зникала, наче сигнальний буй у бурхливому морі. В якийсь момент Симоні навіть здалося, що відстань між нею та юнаком скоротилася. Однак вже незабаром вона вичерпала сили, уповільнила ходу і, важко дихаючи, зупинилася посеред тротуару. Чоловік у чорному пальті безслідно зник, і вона нічого не могла з цим вдіяти, так само, як не могла змінити своє минуле.
Глава 2Офіс дизайнерської компанії «Нью Сіті» був розташований на сімнадцятому поверсі височезного, мов велетенська дзеркальна сигара, хмарочоса, який гармоніював з місцевим ландшафтом ділової частини міста. Його звели пів року тому, наділивши оригінальною двошаровою конструкцією. Внутрішній шар фасаду являв собою бетонний каркас з простором для вікон, а зовнішній — складну систему з напівпрозорого скла, укріпленого на рамах особливим чином. Це створювало приголомшливий візуальний ефект. Здавалося, хмарочос ширяє над землею всупереч усім законам фізики, підставляючи сонячним променям то один бік, то інший. Щоразу, коли Симона наближалася до нього, вона мимоволі закидала голову та милувалася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченне відлуння», після закриття браузера.