Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

Його знайшли о шостій тридцять ранку. На горищі.

Увесь будинок був відполірований до блиску. Вази сяяли, наче зорі. Крісла були відшліфовані. Бронза, латунь і мідь світилися. Підлоги виблискували. Балюстради відсвічували.

Все блищало. Все сяяло!

Його знайшли на горищі, де він витирав старі валізи і рами, і старі крісла, і старі іграшки, і музичні шкатулки, і вази, і столове начиння, і дитячих коників, і запилюжені монети часів громадянської війни. Він уже був посередині горища, коли до нього підійшов поліцейський із пістолетом.

— Готово!

На виході з будинку Ектон витер своєю хустинкою ручку вхідних дверей і тріумфально грюкнув ними!

Пограймося в отруту!

— Ми тебе ненавидимо! — волали шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, стрибаючи й купчачись навколо Майкла у класі. Той кричав. Перерва закінчилася, та пан Говард, вчитель, ще не зайшов до кімнати. — Ми тебе ненавидимо! — і шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, штовхаючись, гуртуючись і сопучи, відчинили раму.

До тротуару було три поверхи. Майкл звивався.

Вони схопили його й виштовхнули у вікно.

Пан Говард, їхній викладач, саме відчинив двері.

— Стійте! — звереснув він.

Майкл пролетів три поверхи. Майкл загинув.

Жодних заходів не вживали. Поліція промовисто знизала плечима. Дітям було по вісім-дев’ять, вони не розуміли, що коять. То що тут зробиш.

Наступного дня у пана Говарда трапився зрив. Він навідріз відмовився викладати! «Та чому ж?» — допитувалися друзі. Він не відповідав. Він мовчав, очі його сяяли недобрим вогником, а якось пізніше зазначив, що якби він розповів правду, його би прийняли за божевільного.

Вчитель полишив Медісон. Переїхав у сусіднє містечко Ґрін-Бей і вже сім років заробляв на життя оповіданнями та поезією.

Так ніколи і не одружився. Кілька жінок, із якими у нього щось зав’язувалося, врешті хотіли одного — дітей.

Восени на сьомому році його самовільного виходу на пенсію близький друг пана Говарда, вчитель, захворів. Через відсутність достойної заміни викликали пана Говарда і запевняли, що взяти клас було його обов’язком. Він розумів, що призначення необхідне не більше, ніж на кілька тижнів, тож неохоче погодився.

— Інколи, — заявив пан Говард, повільно крокуючи між рядами парт того вересневого ранку в понеділок, — інколи мені справді здається, що діти — загарбники з іншого виміру.

Він зупинився, й іскри його темних очей застрибали по обличчях юних слухачів. За спиною він тримав руку в кулаку.

Інша рука, ніби бліда тварина, повзла по вилозі піджака вгору, а тоді ковзала вниз, де пошарпувала окуляри на стрічці, поки чоловік говорив.

— Інколи, — вів далі він, дивлячись на Вільяма Арнольда і на Рассела Ньювелла, і Дональда Бауерса, і на Чарлі Генкупа, — інколи мені здається, що діти — то маленькі монстри, яких виплюнуло пекло, адже й сам диявол більше не міг їх терпіти. І я точно впевнений, що треба докладати усіх зусиль, аби вправити їхні маленькі неслухняні мізки.

Більшість його слів незрозумілим потоком текли у чисті і не дуже вуха Арнольда, Ньювелла, Бауерса та решти. Але тон, із яким він говорив, проймав до дрожу. Дівчатка втислися у стільчики, позакидавши кіски за спину, аби він раптом не почав за них смикати, наче дзвонар за мотузки, виганяючи темних духів. Усі, мовби загіпнотизовані, витріщалися на пана Говарда.

— Ви з вашими мотивами, переконаннями та непослухом, ви зовсім інша раса, — сказав пан Говард. — Ви не люди. Ви — діти. Саме тому, доки не станете дорослими, ви не маєте права вимагати привілеїв чи ставити під сумнів слова старших, які знають краще.

Він зупинився, а тоді вмостив свій елегантний зад на стілець за чистою, без жодної порошинки, партою.

— Живете у своєму вигаданому світі, — гаркнув він, насупившись. — Та тут вам не буде фантазій. Скоро ви дізнаєтеся, що лінійкою по пальцях — то не казки, не помахи чарівної палички і не радощі Пітера Пена,[1] — він пхикнув. — Я добре вас настрахав? Добре. Чудово! Дуже добре. Ви того заслуговуєте. Я хочу, аби ви знали, де чиє місце. Я вас не боюся, затямте. Я вас не боюся. — У нього тремтіла рука, він знову сів на стілець, а всі діти прикипіли до нього очима. — Ви! — він витріщився в інший кінець кімнати. — Про що ви там шепочетеся? Про якусь некромантію,[2] чи щось таке?

Дівча підвело руку:

— Що таке некромантія?

— Ми про це поговоримо, коли наші двоє юних друзів, пан Арнольд і пан Бауерс, пояснять свої перешіптування. Отже, молодики?

Дональд Бауерс піднявся:

— Ви нам не подобаєтеся. Це все, про що ми говорили. — Він присів назад.

Учитель звів брови:

— Я поважаю щирість і правду. Дякую за чесність. Та в той же час я не зношу зухвалу непокору. Ви на годину затримаєтеся після школи та вимиєте дошки.

Пан Говард вертався додому зі школи, осіннє листя кружляло йому на шляху, коли зустрів чотирьох своїх учнів. Він різко вдарив тростиною по тротуару:

— Ви! Діти, що ви тут робите?

Сполохавшись, хлопчики та дівчатка із зойком «Ох!» смикнулися так, ніби він їх тим ціпком огрів по плечах.

— Ну! — наполягав чоловік, — пояснюйте! Чим ви тут займалися, коли я підійшов?

Вільям Арнольд відповів:

— Грали в отруту.

— В отруту! — обличчя вчителя перекосилося. Обережно-саркастичним тоном він заявив: — В отруту. В отруту. Граєтеся в отруту. Ну, і як же ви в неї граєте?

Вільям Арнольд неохоче повернувся і втік.

— Ану повернися! — прокричав пан Говард.

— Я лише показую вам, як грати в отруту, — вигукнув хлопчик, перестрибуючи через бордюр. — Як тільки натикаємося на мерця — перестрибуємо його.

— Ось як? Так, значить? — промовив пан Говард.

— Якщо стрибнеш на могилу мерця — ти отруєний і падаєш без духу, — пояснила Ізабель Скелтон аж занадто добре.

— Мерці, отруєні могили, — насміхався пан Говард. — Де ви взагалі взяли цю ідею з трупами?

— Дивіться, — сказала Клара Перріс, тицяючи підручником з арифметики. — Ось тут, на квадратику, імена двох мерців.

— Це ж безглуздо, — зауважив учитель, зиркаючи скоса. — Це лише імена робочих, що змішували цемент і клали тротуар.

Ізабель та Сара насупилися і кинули на хлопців погляди, повні звинувачення: «Ви ж казали, це могильні камені!» — вигукнули вони майже одночасно.

Вільям Арнольд опустив очі додолу:

— Ага, так і є. Ну, майже так. Та нехай, — він підвів погляд. — Уже пізно. Треба додому. Бувайте.

Клара Перріс поглянула на два маленькі вирізьблені написи з іменами на доріжці:

— «Пан Келлі та