Читати книгу - "Солодка Даруся"

- Слабі на голову — то Божі люди. — Ото і все, що сказав тоді тато.

- А ми що, не всі Божі? — розчаровано запитала Даруся. — Мама також часом буває слаба на голову, але ви, тату, ніколи не казали, що мама — Божа людина.

І тоді тато чи не вперше погладив Дарусю по голові:

- Дарусю, нашу маму часом болить голова, бо вона падала з дамби. Але вона не є слаба на голову. А Параска — трохи не сповна розуму. І тому вона Божа людина, бо лиш вона собі вільно може говорити з Богом. А ми всі решту не такі, як Параска. І, дай Боже, щоби ти, солодка моя дитинко, ніколи не була такою Божою людиною, як Параска.

- То ви, тату, не хотіли би, щоб ваша Даруся з Богом говорила?

- Чудо ти моє солодке… — тато поцілував Дарусю у тім'ячко. — Викажи «отченаш» і йди лягай спати. Це найкраща розмова з Богом:

- Тату, а ксьондз з Богом коли говорить: коли у церкві молитву каже, чи коли ніхто не чує? — не відстає Даруся.

ВОНА і за ксьондза колись дістала від тата доброї петрушки. А все через Маріїного Славка. Дітьми вони лиш із Славком бавилися. Славка завжди носило, мов крота по городу, а Даруся навіть малою була степенна, розважлива, неначе стара жінка.

Та бувало, що Славко підбивав і її на дурне діло. Так сталося і того разу. Вони гралися в хованки на Маріїному подвір'ї, поміж кількох стогів сіна, просторого дровітня, стодоли, вкопаної у горб пивниці і запашної завжди олійні.

Якийсь сторонський чоловік, у зеленому капелюсі і з паличкою—топірцем, спершись на паркан, довго спостерігав за галасливим біганням по оборі Славка із Дарусею, поки, зрештою, не звернувся шанобливо. Даруся пам'ятає, як він красиво і повільно скидав перед ними капелюха:

- Слава Йсу!

- Навіки слава Богу! — одночасне зідповіли гостеві з—поза паркана.

- Чиї ви будете, дітво? Якого ґазди? — поцікавився чоловік.

- Хто чий, — зметикував Славко. — Я — Маріїн, вона — Даруся. А що ви хотіли, вуйку?

- Чи не знаєте ви, дітво, де тут у вас живе ксьондз?

- Ксьондз? — перепитала, подумавши Даруся. — А котрий?

- А у вас що, два ксьондзи? — засміявся чоловік.

- А нащо вам ксьондз? — Славко перехилився через паркан, і на запитання відповів запитанням.

- Дитину хочу схрестити. Я з того боку ріки, а у нас ксьондз один на три парафії. А Ваш, кажуть, дуже добрий.

- Вам того ксьондза треба, що з бородою, і в мантії? Той, що високий чорний капелюх носить? — допитувався Славко.

- Той—той…

- То беріть отако—о–о догори, а на отій обочі, на горбу під сливами, живе ксьондз.

- Славку, ксьондз живе вдолині, за церквою, — Даруся торгала за рукав сусідського хлопчика, але незнайомець з топірцем уже не чув того, зникнувши за перелазом по той бік вулиці. — А під сливами живе Василь.

***

…УЖЕ як гуляв увечері татовий тасок по Дарусиній спідничині та по ногах, вона дотепер чує. Мало того, що встиду набрався сторонський чоловік, привітавшись із Василем—теслею «Слава Йсу, Бог на поміч, ксьондзе!», то ще ним же мало не був битий. Бо теслю у селі поза очі прозивали ксьондзом за його недільну одежу, в якій він незмінно ходив до церкви: довге пальто, схоже на ксьондзову мантію, і чорний капелюх. А вже коли гість, виправдовуючись, пояснив, звідки його справили на обіч під сливи, то й Василь—тесля не забарився у них удома під вечір:

- Ґаздику ґречний, я знав, що ви ґазда, але ніколи би не подумав, що ви так фальшиво дитину свою вчите! Встидали би ся! Встилали! — і плюнув собі під ноги.

Даруся дуже добре дотепер пам'ятає, як тато згодом пояснював їй, що не кожна людина є такою, як про неї кажуть позаочі.

- Люди часом люблять посмішкуватися з іншого, то й призвішкуються. А воно не завжди від злоби буває. І не завжди правда.

- А це встидно, коли тобі призвішкуються? — тоді хотіла знати усе, ніби хто нашептав, чи попередив про власне майбутнє.

- Не встидно, дитино, якщо ти не злодій і не брехун…

***

ДАРУСЯ ПЛАЧЕ, поклавши непокриту голову в самотню червону айстру, що заблудила між синіх та білих своїх посестер. Гримлять сусідські баняки по обидва боки від Дарусиної господарки. Марія, чути, варить сливове повидло, бо пахне аж сюди, в айстри, та й оси поскидалися роями з груш—дичок до Маріїної возниці. А Васюта дере пір'я — подушки буде робити внучці, навесні весілля.

Марія завжди каже наперед:

- Дарусю, завтра буду повидло варити.

А на ранок дивиться почерез паркан: якщо Даруся обходить город, то можна у возниці класти вогонь.

Марія чудна, сподівається, що Даруся не розуміє, чому вона каже наперед про повидло. А Даруся знає: Марія думає, що її повидло солодке. Ніяке воно не солодке — терпке, язик і ясна пощипує. І ніщо на світі не є солодким, окрім конфет. Та Даруся навіть з Марією не хоче про це говорити.

Поки про конфети Даруся думає в своїй голові сама, без нікого чужого, голова не болить її ніколи, а як лиш хто нагадає вголос — тоді череп зносить, наче тупою сокирою: цюк та цюк, лиш кістки довбає, а зітнути не може.

Хай би собі люди їли конфети, скільки хотіли, аби лиш Даруся про це не чула. Тоді її й голова не боліла б.

А Маріїне повидло Даруся їсть узимі. Бере хліб або кулешу, мисочку повидла, горнятко окропу — і їсть собі хоч до полудня, а хоч до вечері, а хоч і серед ночі може встати та й зачерпнути ложку — дві. А коли їсть, то завжди думає: понесла би татові повидла, та він ніколи чомусь про повидло не просить. А без татового слова Даруся не зважується. Вона знає, що він любить.

Даруся плаче, бо давно не була в тата. То треба виплакатися наперед, при ньому — не можна. Може, він на неї і сердиться, але ще не було такого разу, щоб вона йшла до тата з порожніми руками.

А не йшла, бо не мала з чим. Яблук від весни не має. Торішні барабулі скінчилися, а на сьогорічні в Дарусі неврожай, такі дрібні, як ліскові горіхи. Віддасть Маріїним свиням. Квашена капуста на татовий жолудок не