Читати книгу - "Гробниці Атуану"

Збігали одноманітні дні, минали роки. У дівчат, по суті, не було часу на розваги: вони слебезували[2] священні пісні та вивчали обрядові танці, студіювали історію Карґадського королівства і вникали в таємниці божеств, яким невдовзі мали віддано служити: Богокороля з Авабата та Богобратів Атуаха й Вулуаха. Обряди Безіменних вивчала лише Арха — щодня, окремо від інших дівчаток, вона протягом години опановувала тонкощі свого майбутнього служіння. Її єдиною наставницею була Тар, Верховна Жриця Богобратів.

Вільний від науки час дівчата проводили у господарських клопотах: вчилися прясти та ткати, поралися у полі та городі, куховарили (їжа тут була простою і невибагливою: юшка із сочевиці, гречана каша, тушкована капуста з морквою та цибулею, яблука, мед, бринза, прісні коржі з гречаного борошна).

А втім, бодай хоч трохи розважитися можна було тоді, коли випадала нагода порибалити — неподалік, за милю від Гробниць, у річці, що повагом несла свої темно-зелені води кудись на північ. Тоді, взявши з собою кілька яблук або гречаників, можна було цілісінький день просидіти в очереті, спостерігаючи за тим, як тихо тече зелена вода або як поволі котяться горами прозорі тіні від хмар. Потрібно лише стримуватися і не верещати від захвату, коли пощастить витягти на берег маленьку блискучу рибку, інакше Мебет одразу засичить гадюкою: "Ану, цить! Вгамуйся, дурепо!"

Мебет служила при храмі Богокороля, а рибальство було її єдиним захопленням. Вдача у цієї молодої темношкірої жінки була твердою й гострою, як криця — сваритися з нею не наважувалися навіть жриці. Тож дівчатка мусили вважати, щоби не розсердити Мебет і не втратити її рибальської прихильності. Інакше не бачити тобі річки — хіба що вряди-годи влітку, коли пересихають колодязі і доводиться носити воду... А це вже справжня мука: треба йти півмилі вниз до річки, а тоді, підхопивши на коромисло два відра води, повертатися назад, на гору. Попервах нібито й неважко, але згодом відра наливаються свинцем, коромисло врізається в тіло — плечі печуть вогнем, немов до них приклали розжарене залізо. Кожен крок дається важче від попереднього. Врешті-решт, діставшись до рятівного затінку за Великим Домом, дівчата виливають воду в дерев'яний кадіб. І все починається знову...

За неприступними для невтаємничених мурами Гробниць — так завжди називалася ця найдавніша і найбільша святиня всіх чотирьох земель Карґадського королівства — жило лише кількасот людей. Натомість різних споруд тут не бракувало: три храми, Великий Дім, Малий Дім, казарми стражників... Зовні до мурів Гробниць тулилися численні господарські будівлі, овечі кошари та непримітні помешкання для челяді та рабів — здалеку все це скидалося на занедбане містечко, над яким золотом сяяли вежі святинь.

Кубічна споруда Храму Богобратів — без вікон, з низенькими сходами та дверима — зовні була облицьована білими кахлями. А на сто років "молодший" Храм Богокороля знаходився трохи нижче, в оточенні масивних білих колон з фарбованими капітелями[3]. Кожну колону вирізьбили з могутнього кедрового стовбура — деревину привезли морем із лісистого острова Ґур-ат-Ґур, а потім двадцятеро рабів перетягли кедрину через пустелю.

Подорожанин, котрий наближається до Гробниць зі сходу, спочатку бачить золоті вежі та білосніжні колони, і лише потім — занедбану, брудно-жовту, як сама пустеля, споруду. Це — Тронна Зала, найдревніший храм, який увінчує найвищий пагорб Гробниць.

Одразу ж за Тронною Залою тягнеться широкий кам'яний мур, який, щоправда, подекуди вже лежить у руїнах. А далі, неначе розчепірені пальці, стирчать з-під землі велетенські чорні брили: кожна — майже десять ліктів[4] заввишки. Ці каменюки (загалом їх було дев'ять) випромінюють якусь незбагненну енергію; здавалося, що вони освячені якимось потаємним, невимовним знанням. Один камінь стоїть прямовисно, ще два лежать на землі, решта похилилися в різні боки. Брили густо поплямлені сірувато-жовтою сланню лишайників — усі, крім одного, гладенького чорного каменя, який тьмяно виблискує під сонцем. Либонь, на замшілих валунах у давнину було вирізьблено якісь письмена — принаймні, їх можна намацати під слизькою павутиною лишайників. Власне, оці дев'ять брил і були Гробницями Атуану. Кажуть, що вони існували ще до того, як виникло людство, і постали з морської безодні одночасно з островами Земномор'я. Брили були древнішими, ніж карґадські Богокоролі, ніж Богобрати, ніж сонячне світло. І під ними спочивали Безіменні — ті, хто правив світом ще до появи людей.

Арха нечасто приходила сюди. Ніхто, крім неї, не переступав межі, позначеної муром. Але двічі на рік, під час повні напередодні весняного й осіннього рівнодення, у Тронній Залі відбувалося жертвопринесення, і юна жриця виходила з приземкуватих дверей храму, обіруч тримаючи мідний цебрик із теплою козячою кров'ю. Одну половину офірної крові вона виливала на прямовисну брилу, а другу — на один із тих каменів, що лежали на землі, поплямлені кров'ю жертв, що проливалася тут з давніх-давен.

Інколи Арха приходила сюди ще вдосвіта і довго блукала поміж Гробницями, марно намагаючись осягнути напівстерті письмена, вирізьблені на замшілому камінні. Цікавіших справ у неї не було. Арха любила це місце ще й тому, що тільки їй дозволялося сюди приходити. До того ж, серед Гробниць вона завжди була на самоті, а коли над пустелею панувала полуденна спека, то тут було доволі прохолодно.

Від могильного муру відгалужувалася кам'яна стіна. Вона була значно нижчою і півколом оперізувала пагорб, розділяючи його на дві частини: з одного боку стіни стояли храми та будинки доглядачів і жриць, а з іншого — казарми стражників та халупи рабів, які поралися у полі, пасли череду та ремісникували. Жоден із них ніколи не ступав на священну землю потойбіч стіни — хіба що під час великих свят, коли охоронці, барабанщики та сурмачі супроводжували процесію жриць до порогу святині. Але навіть у такі дні вони не мали права заходити до храмів. Ця заборона також стосувалася й усіх сторонніх. У давнину вклонитися Гробницям приходили прочани з усіх Чотирьох Королівств: серед них були і королі, і багаті вельможі, проте й вони не могли увійти всередину. Навіть Богокороль, який півтора століття тому благословляв збудований на його честь храм, мусив їсти і спати поза межами святині.

Одначе встромляючи ноги у щілини між каменями, вилізти на стіну було зовсім легко — не треба й драбини! Якось навесні Арха