Читати книгу - "Соляріс. Едем."

Ні душі. Такий самий, тільки трохи менший, опуклий ілюмінатор дивився на Океан. Тут, під сонцем, його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. Пурпуровий відблиск затопив усю кімнату, схожу на корабельну каюту. З одного боку стояли полиці з книжками, між якими було вертикально прикріплено до стіни змонтоване на карданах ліжко, з другого — безліч шафок; між ними в нікельованих рамках висіли знімки планети з космосу; в металевих захватах стояли пробірки й колби, заткнуті ватою; під ілюмінатором, захаращуючи прохід, тяглися два ряди білих емальованих ящиків. Кришки на деяких з них були відкинуті, відкриваючи вміст ящиків, повних інструментів і пластикових шлангів; у двох кутках — крани, витяжна шафа, морозильні установки, просто на підлозі — мікроскоп, бо на великому заставленому столі під ілюмінатором його вже ніде було примостити.

Обернувшись, я помітив біля самісіньких дверей шафу, що сягала аж стелі. Дверцята в ній були прочинені, і я побачив там комбінезони, робочі й захисні халати; на полицях лежала білизна, антирадіаційні чоботи, між халявами яких поблискували алюмінієві балони для портативних кисневих апаратів. Два апарати разом з масками висіли на бильці піднятого ліжка. Тут, як і скрізь, панувало безладдя, хоч видно було, що хтось, хай і недбало й хапливо, але все-таки прибирав. Потягнувши носом, я відчув слабкий запах хімічних реактивів і чогось ядучого. Невже хлор? Я мимохіть пошукав очима під стелею в кутках вентиляційні решітки. Приклеєні до їхніх рамок смужки паперу легенько ворушилися, — отже, компресори працюють, підтримуючи нормальну циркуляцію повітря. Я переніс книжки, апарати й інструменти з двох стільців у кутки, абияк порозпихавши їх, щоб звільнити бодай трохи місця довкола ліжка, між шафою і полицями. Потім підтяг вішалку, щоб повісити на ній скафандр, і вже хотів був розстебнути замки-блискавки, але раптом опустив руки. Я ніяк не міг відважитися зняти з себе скафандр — мені здавалося, що без нього я стану зовсім беззахисним. Я ще раз обвів усе довкола поглядом, перевірив, чи щільно зачинено двері; як виявилося, в них не було замка, і я, трохи повагавшись, підпер їх двома важенними ящиками. Отак забарикадувавшись, я миттю зняв скафандр і здихався своєї важкої, рипучої оболонки.

У вузькому дзеркалі на внутрішній стінці шафи відбивалася частина кімнати. Краєм ока я раптом помітив там якийсь рух і підхопився з місця, але відразу ж зрозумів, що то моє власне відображення. Мій трикотажний костюм під скафандром весь просяк потом, тож довелося скинути і його. Потім я відсунув шафу. В ніші за нею блиснули стіни малесенької душової. Там, під самісіньким душем, на підлозі лежала чимала пласка коробка. Я насилу підняв її, щоб занести до кімнати. Коли ставив її на підлогу, кришка, мов на пружині, зненацька відскочила, і я побачив відділення, заповнені якимись чудернацькими речами — спотвореними, грубими подобами інструментів з темного металу, трохи схожими на ті, якими було напхано шафки. Деформовані, викривлені, оплавлені, наче з пожарища, вони вже ні на що не годилися. Та найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження були й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться, — хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання, підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.

На мені були лише плавки й майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж принесла мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити з себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю станцію.

У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив, якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого в мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.

Я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більш як півгодини часу; нічого не вдієш — я від природи був педантичний і пунктуальний буквально у всьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного годинника показували сьому. Сонце сідало. Сім годин за місцевим часом — отже, двадцять на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе капотіння води на кахель у душовій.

Отже, Гібарян мертвий. Якщо я правильно зрозумів Снаута, то його смерть настала всього кілька годин тому. Що зробили з його тілом? Поховали? Але ж тут, на цій планеті, цього зробити не можна. Я досить довго розмірковував над цим, немовби доля мертвого була для мене тепер найголовніше, а потім, зрозумівши безглуздість таких думок, підвівся й почав ходити з кутка в куток, раз по раз зачіпаючись носаками за розкидані на підлозі книжки; спіткнувшись об щось, я нахилився й побачив невеличкий планшет, що видався мені порожнім. Я підняв його. В планшеті щось лежало. Відкривши його, я витяг пляшку з темного скла. Вона була легка, неначе з паперу. Я подивився крізь неї на темно-червоний, затягнутий брудною імлою захід сонця. Що це зі мною діється? Чому я звертаю увагу на всілякі дурниці, на зовсім незначні дрібниці, які попадаються мені на очі?

І раптом я здригнувся від сліпучого світла. Мабуть, спрацював фотоелемент — кімнату вже оповивали сутінки. Я був сповнений чекання, моє напруження дедалі зростало, а порожнеча, яку я відчував за спиною, ставала просто нестерпною. Щоб перебороти це почуття, я присунув стілець до книжкових полиць, узяв добре знаний мені другий том старої монографії Х’юза й Ейгеля «Історія планети Соляріс» і почав гортати його, поклавши на коліна товстий, цупкий корінець.

Соляріс