Читати книгу - "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців.

Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці?

— Особливо мене цікавлять вовченята, — мовив голомозий. — Адже зараз у них вельми цікава пора — вони тільки-но починають жити самостійно.

— Саме так, — кивнув бородань. — І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти!

— Щодо цього нам, звісно, пощастило, — сказав задумливо лисий. — Не забуваймо, що вовк — втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову.

Бородань зайшовся сміхом.

І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти — ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком — Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього?

Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам — за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів.

Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!

Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!

Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.

— Люди! — загорлав він. — Люди! Допоможіть!

І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!

Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.

— Люди! — знову заволав він.

А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі.

— Ти чув? — запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя.

— Начебто чув, — хитнув головою бородань.

Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого.

НАПРЯМОК ВИЗНАЧЕНО

Коли вовк утік од табору, Півчеревичок наважився вилізти з авто і щодуху метнувся до Мохобородька. Мужня поведінка друга майже перемогла його страх, і тепер до Півчеревичка повернулася мова.

— Отакої! — захоплено вигукнув він. — Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака!

— Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків, — усміхнувся Мохобородько.

— Справді, — просіяв Півчеревичок. — Вогонь — таки могутня річ!

Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон.

— Зараз і Муфтикові було б доречно розкласти противовче багаття, — почав Півчеревичок. — Та, напевне, в його кишені немає сірників. Наш Муфтик занадто цивілізований — навряд чи видобуде вогонь тертям двох сухих паличок.

— Маєш рацію, — зітхнув Мохобородько. — Він-бо роками жив тільки в машині, а це дається взнаки.

— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Цивілізує. Через це йому тепер так важко призвичаїтися до вовків.

Розмова знову велася навколо Муфтика. Ох, дорогенький Муфтику! Ох, любий друже! Коли ти справді ще живий у вовчому полоні, чи можеш і надалі витримати поміж оцих звірів? Чи зможеш витерпіти їхнє суворе життя-буття, ти, який звик до всіляких зручностей? Чи зможеш стерпіти їхні звірині грубощі, ти, який завжди цурався будь-якого насильства?

— Не забуваймо, що Муфтик — поет, — сказав Мохобородько. — І саме поетовій душі насильство завдає найглибші рани. Поетова душа — вельми вразлива.

— Так само, як і в художників, — додав Півчеревичок. — Адже в юності Муфтик хотів учитися на художника. Він мріяв увічнити звірів на полотні, чи не так? Просто жахливо, як звірі «віддячили» йому за такі благородні поривання.

Мохобородько, зачувши це, насупив брови.

— Винуватити звірів не можна, — сказав він. — Це означало б звинувачення природи. Звірі ніколи не бувають несправедливі, вони такі, як їх створила природа.

— Он воно що, — пробубонів Півчеревичок. — Адже фактично я звинувачую тільки одного вовка.

На це Мохобородько відповів:

— Не варто звинувачувати його. Сіроманець чинить так, як йому підказує природа, він-бо не розрізняє, де пролягає межа між добром і злом.

Взагалі Півчеревичок не зовсім погоджувався з Мохобородьком, але все-таки сперечатися не став. Бо добре Мохобородько ставиться до тварин. Добре хоч те, що він не поривається приручати вовків. Та наступні Мохобородькові слова більше припали до серця Півчеревичкові:

— Нам не треба в чомусь дорікати сіроманцям. А втім, це не означає, що ми повинні залишати Муфтика в полоні. Одна річ —розуміння, інша — реальне життя. Я, правда, добре розумію таку звірину, як вовк, одначе заради Муфтика все-таки можу розпочати з сіроманцем боротьбу.

— Чудово! — кивнув Півчеревичок. —Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися.

А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше.

Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи.

— Світає, — сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок.

— Починається новий день, — сказав