Читати книгу - "Бухтик з тихого затону"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Знаю, — неохоче вiдповiв Сергiйко.
— Нi, ти скажи! — настоював на своєму Вiтько.
— Ну, дає йому три щиглi.
— Та ще яких! — сказав Вiтько i знову розсмiявся. — Ох i потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогоднi?
— Слухай-но, Вiтю, — повiльно почав Сергiйко. — Потрiбно врятувати одну людину.
— Врятувати? — перепитав Вiтько. — Звичайно! А яку людину?
— Чудову людину, — пояснив Сергiйко. Подумав i твердо додав: — Найкращу в свiтi.
Опiвночi вiн прокинувся. Кiлька хвилин полежав з розплющеними очима. Потiм зiскочив з лiжка i пiдбiг до вiкна.
В iзоляторi все ще горiло свiтло. На фiранцi проглядала згорблена тiнь Миколи Володимировича.
Отже, Олi не полегшало…
Шурхiт за вiкном
Сергiйко чемно привiтався i сiв на стiлець. Потiм показав на iграшку, яку Оля тримала в руках, i сказав:
— Вона дуже схожа на Бухтика.
— Та це ж i є Бухтик! — здивувалася Оля.
— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як двi краплини води. Хiба що справжнiй Бухтик куди бiльший!
Очi у Олi стали круглими вiд подиву. Вона навiть пiдвелася на лiжку.
— Справжнiй? А хiба вiн iснує?
— Ще й як iснує! — вiдповiв Сергiйко. — Тiльки про нього мало хто знає.
— А ти знаєш? — запитала Оля.
— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзi.
Оля знову заплющила очi. Сергiйковi навiть здалося, що вона заснула.
— Розкажи щось про нього, — нарештi тихо озвалася дiвчинка.
— Гаразд… Тiльки я почну з самого початку…
Невiдомо, що творилося в iнших мiсцях, а от над лiсовим санаторiєм дощi йшли вже третiй день пiдряд. Вони йшли та йшли, неквапливi, одноманiтнi i такi нуднi, що, мабуть, самi собi давно обридли.
Вiтько Капустiн десь роздобув дзеркало i тепер старанно прилаштовував його на стiнi.
— Тобi допомогти? — запитав Сергiйко.
Книжка, яку вiн щойно принiс з бiблiотеки, виявилася такою ж скучною, як i цей дощ за вiкном.
— Не треба, — вiдказав Вiтько. — Тут i одному нiчого робити. Зараз я його трохи пiдрiвняю — i готово!
— Навiщо воно тобi?
— Побачиш, — загадковим голосом вiдповiв Вiтько.
Сергiйко вiдклав книжку i пiдiйшов до вiкна.
Лiсовий санаторiй був збудований зовсiм недавно. Навiть запах дерева та фарби не вивiтрився ще як слiд. Стояв цей санаторiй у чудовому мiсцi — неподалiк вiд тихої рiчки, в неходженiй лiсовiй гущавинi. Тут, можна сказати, зроду-вiку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливцiв, грибникiв та будiвельникiв. I хто ж, як не вони, хлопцi-новосели, повиннi першими дiзнатися, яка риба водиться в тутешнiй рiчцi i якi звiрi блукають в навколишнiх лiсах?
Та одразу ж по приїздi погода зiпсувалася: дощ, вiтер, калюжi, — i тепер, хочеться того чи нi, доводиться сидiти в надокучливiй кiмнатi.
Сергiйко зiтхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрiмала на шибцi.
Муха лiниво злетiла у повiтря, трохи подзижчала над Сергiйком i всiлася йому на нiс. Напевне, спросоння їй здалося, нiби кращого мiсця для вiдпочинку в цiй кiмнатi немає. Сергiйко зморщив нiс вiд лоскоту i здмухнув її з носа. Проте здихатися вiд мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.
— От же ж причепа! — обурився Сергiйко i змахнув рукою.
Муха швидко злетiла в повiтря i тут же всiлася йому на вухо. Зопалу Сергiйко ляснув по ньому з такою силою, що аж у головi загуло.
— Ну, постривай же! — розлютився вiн.
А муха, мовби нiчого й не трапилося, вже сидiла на стриженiй потилицi Вiтька Капустiна. Сидiла, нахаба, i спокiйнiсiнько вмивалася… Сергiйко зiрвав з бильця рушника i наказав товаришевi:
— Вiтю, не рухайся! Я ж її зараз…
Проте Вiтько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться нi за що нi про що отримати по шиї?
— Залиш мене в спокої з тiєю мухою! — сказав вiн. — Хiба не бачиш, що менi нiколи?
Вiтько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Вiн сидiв перед дзеркалом i корчив собi гримаси.
— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчi буде вигляд, — сказав вiн. — Тодi роззявив рота i розплющив очi так, мовби ненавмисне усiвся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи нi?
— Схожий, — визнав Сергiйко.
— То ж бо й воно, — сказав Вiтько. — Ми, актори, повиннi зображувати все на свiтi… — Пiсля цього вiн витяг губи у курячу гузку i випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?
Сергiйко уважно подивився на товариша.
— Пришелепуватий, — вирiшив вiн.
— Сам ти пришелепуватий! — образився Вiтько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобi покажу, який вигляд має горда людина.
В цю хвилину за дверима прочовгали важкi кроки i почувся буркiтливий голос нянi тьотi Клави:
— Всiм приймати вiтамiни! Та не спробуйте тiльки обманювати, сама перевiрю!
В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторiї нiхто не сумнiвався. Вчора, наприклад, вона перевiряла, як приймає вiтамiни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вiтька по драмгуртку. I Васьковi дiсталося так, що вiн ладен був проковтнути потрiйну порцiю.
Тому Сергiйко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрiй зберiгалися вiтамiни.
Вiтько Капустiн, не вiдриваючи погляду вiд дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.
— Гордим людям воно нi до чого, — сказав вiн i пожбурив таблетку в кватирку.
Сергiйко завагався. Все ж таки Вiтько неправий. Коли на те пiшло, вони приїхали сюди не тiльки вiдпочивати. Вони приїхали ще й лiкуватися.
Та з iншого боку…
Вiн обережно лизнув таблетку. Зовнi вона була нiчого собi, ковтати можна. Але всерединi, як вiн пересвiдчився, таблетка була такою гiркою, що навiть гiрчиця, та, що на столах у їдальнi, здавалася солодшою. I чому це всi вiтамiни такi несмачнi всерединi?
А може, воно й на краще, що несмачнi. Бо Сергiйко твердо вирiшив стати лiкарем. Тож йому буде робота — вiн створить такi таблетки, що вiд них дiтей i за вуха не вiдтягнеш. А поки що… Мабуть, нiчого не трапиться, коли хоч один день обiйтися без них.
I Сергiйкова таблетка також щезла за вiкном.
В палатi швидко сутенiло. В лiсовому санаторiї один за одним спалахували вогнi у вiкнах. В тому крилi, де оселилися дiвчатка, почувся дружнiй смiх.
«Бач, весело їм», — заздрiсне подумав Сергiйко i пiдiйшов до вимикача.
Вiтьковi, видно, теж обридло сидiти перед дзеркалом i корчити всiлякi пики. Вiн потягнувся i запропонував:
— Пiдемо на телевiзор?
— Не хочеться, — вiдказав Сергiйко. — Нiчого путнього сьогоднi немає, я програму дивився.
— Тодi… зiграємо в «морський бiй»?
— Давай…
Жорстока битва вже завершувалася, коли за вiкном почувся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бухтик з тихого затону», після закриття браузера.