Читати книгу - "Бухтик з тихого затону"

— До побачення, Квакушо, — сказала Оля i помахала рукою. — Приємних тобi сновидiнь.

— I велике спасибi за допомогу, — додав Сергiйко.

— Еге ж, — згодився Бухтик. — Якби не вона…

Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво i сповiльнено попливла назад, до своєї сонної рiднi.

…Десь за перелiском почулися виразнi голоси.

— Це мами нашi, — сказала Оля i пiдвелася. — Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися.

Вiд цих слiв Бухтик здригнувся. Не вiдриваючи погляду вiд затону, геть засипаного опалим листям, вiн безутiшно зауважив:

— Ну от, ви собi поїдете, а я… мене все одно, що й не буде тодi на свiтi.

— Не треба такого говорити, — попрохала Оля, i голос у неї пiдозрiло затремтiв. Здається, ще трохи — i вона розплачеться.

— I справдi, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, — пiдтримав її Сергiйко. — Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. I тебе теж… — Хлопчик мiцно стиснув плече свого кошлатого товариша. — А наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду!

— Я теж, — сказала Оля. — Я теж постараюся.

I тут Сергiйко не втримався i зiтхнув.

— Та до цiєї зустрiчi ще так далеко! Коли б ти знав, як менi не вистачатиме тебе!

Бухтик уважно подивився на хлопчика, i вперше за цiлий день його очi трохи повеселiшали.

— Гарно як, — сказав вiн. — Як гарно жити на свiтi, коли знаєш, що ти комусь потрiбен!

I це, звичайно, було чистою правдою.

Коли обидвi мами разом з Миколою Володимировичем пiдiйшли до затону, на березi сидiли лише Оля та Сергiйко.

Микола Володимирович подивився на дiвчинку i задоволено посмiхнувся. Вона анiскiлечки не була схожа на ту Олю, яка прибула до санаторiю два мiсяцi тому. Тепер це була мiцна, засмагла дiвчинка. I хоча в її очах свiтився смуток, проте вiн зовсiм не був схожий на колишнiй вiдчай.

«Молодцi вони, Сергiйко i Бухтик, — з теплотою подумав лiкар. — Якi ж вони молодцi! Не знаю, що б я i робив без них…»

— Чого зажурилися? — весело запитала Сергiйкова мама i тут же сама здогадалася чому: — Розумiю, вам дуже не хочеться розлучатися з усiм оцим…

I вона подивилася на пожовклий лiс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потiм перевела погляд туди, де осiннє небо зливалося з землею.

— Яка краса! — сказала вона. — Атож, на вашому мiсцi я також би зажурилася.

— Правду кажете, — пiдтримала її Олина мама. — Мiсця тут, можна сказати, казковi. От тiльки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кiлькох кроках вiд санаторiю?

— Мамусю, я тобi потiм про все розповiм! — сказала вона i притисла до щоки маленьку кудлату iграшку. — Вона ж iще нiчого не знає, правда, Бухтику?

Бухтик промовчав. На його мордочцi свiтилася лагiдна i трохи загадкова посмiшка…