Читати книгу - "Операція «Вольфрам»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Невже?
— Я розпаковувала твої речі. Маєш гарні костюми, але то все готові вироби, куплені в якійсь швейцарській фірмі. Багаті чоловіки не тільки костюми шиють, а навіть сорочки.
— Не перебільшуй.
— Ну сорочок, можливо, й не шиють, — погодилась Марієтта. — Однак ти маєш їх забагато.
— Хіба це погано? Власне, це свідчить про заможність людини.
— Про заможність — так, але не про справжнє багатство. Мільйонери, які подорожують по цивілізованих країнах, беруть із собою один костюм, одну пару шкарпеток і… чекову книжку. Все необхідне вони купують у місцевих магазинах. А виїжджаючи, увесь цей мотлох залишають у готелі, навіть коли їдуть у сусіднє місто. Виняток роблять лише для костюмів і взуття. А також коли подорожують автомобілем.
— У тебе досить цікава філософія.
— То не філософія, а всього-на-всього досвід. Ти мені подобаєшся, і мені байдуже, хто ти такий. Можеш бути навіть готельним злодієм.
— Я не стою аж так низько.
— Але мусиш визнати, що я тебе одразу розгадала.
— Якоюсь мірою, — погодився Антон Міллер. — Я ще справді не мільйонер, зате солідний швейцарський бізнесмен. Це дуже легко перевірити — досить зателефонувати в мою цюріхську фірму, номер якої знайдеш у кожній телефонній книзі цього міста. Ти ще не загубила моєї візитки? Зрештою, я можу дати тобі іншу.
Дівчина сіла на ліжку.
— За кого ти мене маєш?
— За гарну приємну жіночку.
— Ти помиляєшся. Поліція, щоправда, вимагає від нас інформації про людей, які живуть у нашому готелі, але я ніколи не здобуваю її в ліжку. Лягаю тільки з тими, хто мені подобається. А щодо тебе, не таке вже ти велике цабе, щоб тобою одразу зацікавилися. Як захочуть, то знайдуть інакший спосіб усе перевірити.
Марієтта хотіла підвестися, але Антон мало не силоміць поклав її і знову почав ніжити. Дівчина боронилась, але недовго.
— Яка я дурна, — шепотіла вона. — Вже давно мені треба вийти звідси, але ти мені подобаєшся як ніхто.
— Я починаю тобі вірити.
— Мусиш. Звідки той рубець на правому стегні?
— То ніж одного негра в Заїрі. Його вже немає серед живих.
— А сліди від ран на грудях?
— Пам'ятка з Нігерії.
— Червоний рубець на спині?
— Стара історія. В'єтнам.
— На твоєму тілі можна вивчати географію, — засміялась дівчина. — Навіть на обличчі маєш мітку. Але вона зовсім не псує тебе.
— Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного — невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.
— І так повинен виглядати солідний швейцарський бізнесмен?
— Я справді бізнесмен. На старість люди поважнішають, усвідомивши, що життя одне і треба взятися, зрештою, за якусь спокійнішу і прибутковішу справу.
— То ти за цим приїхав у Кейптаун?
— Так. Сподіваюся щось знайти собі тут.
— Але хочу застерегти тебе: не вплутайся в торгівлю діамантами!
— Чому? Хіба торгівля діамантами гірша, скажімо, від торгівлі нафтою?
— Лише компанія «Де бірс» має право добувати діаманти й торгувати ними.
— Але ж повинен існувати чорний ринок!
— Негри, які працюють у копальнях, та й білі також, пробують, звичайно, викрасти найбільш цінні діаманти, і декому це вдається. Украсти важко, але ще важче продати й вивезти за кордон, тут поліція і компанія «Де бірс» об'єднують свої зусилля.
— Діаманти легко сховати.
— Із цим вони дають собі раду. Кожен підозрілий, і перш за все кожен іноземець, якого підозрюють у нелегальній торгівлі, може сподіватися візиту людей, які запропонують йому діаманти по сміховинно низькій ціні. Ти, можливо, також дочекаєшся такого візиту. То будуть негри або білі. Або і негри, і білі.
— Діаманти фальшиві?
— Ні, справжнісінькі. І високого гатунку. Але через декілька годин, а то й хвилин приходить поліція. Конфісковані діаманти знову стають власністю компанії «Де бірс», а жадібний аматор легкого заробітку потрапляє у в'язницю. Якщо має досить грошей, то платить штраф і його виставляють з нашої республіки. А бідний мусить відсидіти щонайменше два роки у місцевій в'язниці. У таких людей навіки пропадає бажання займатися подібним бізнесом. Вже не один наш гість поміняв готель «Інтерконтиненталь» на тюремну камеру.
— Непогано придумано, — визнав Міллер.
— Не забувай про це — не дай себе ошукати.
— Не бійся. Діаманти мене не цікавлять, бо я не розуміюся на них. Вони для мене — всього-на-всього напівпрозорі сірі камінчики. А контрабанда діамантів з Південно-Африканської Республіки, незважаючи на всі заходи, триває далі.
— Інколи комусь щастить натрапити на справжнього злодія, а не на провокатора. Крім того, існують дуже добре організовані гангстерські групи. Вони мають своїх людей у копальнях, у компанії «Де бірс» і, поза всяким сумнівом, у поліції також. Хоча гангстери, як і компанія, не люблять конкурентів, але по-іншому вирішують ці справи: автомобільна катастрофа, погано заізольована лампа, куля або ніж. Ніхто ніколи не знаходить убивці та, зрештою, серйозно навіть не шукають.
— Це дуже приємно.
— Тож будь обережний, бо цього разу ти не відбудешся звичайним рубцем.
— Не хвилюйся. Я займаюся лише легальним бізнесом.
— Гаразд, — Марієтта не дуже вірила йому.
— Вже десята година, — мовив Антон.
— О Боже! — злякалась дівчина. — Коли хтось побачить, як я виходжу з твоєї кімнати, мене виженуть з роботи. — Вона зірвалася з ліжка й почала хутко вдягатися. — Коли мені прийти? Чи знову даремно чекатиму дзвінка від тебе? Сьогодні я чергую вночі з десятої години.
— То відразу приходь до мене, — Міллерові все більше подобалася ця дівчина, щира в почуттях і відважна в коханні. Може, і справді прийшла до нього не з обов'язку?
— Під час чергування нічого не вийде. Навіть коли б ти подзвонив, я зможу прийти лише на кілька хвилин.
— Навіть так?
— Завтра я цілий день вільна. Давай зустрінемось після обіду, поїдемо на чудовий дикий пляж, я покажу тобі найгарніші околиці нашого міста.
— А чим поїдемо? Замовити таксі чи, може, взяти автомобіль напрокат?
— Не треба. Маю старий «фольксваген».
— Тоді зустрінемося десь у ресторані, пообідаємо, а потім поїдемо на пляж. Гаразд?
— Залюбки. А ти справді милий.
— Де зустрінемось?
— Недалеко звідси, на Едерлі-стріт є ресторан «Асторія». Це майже навпроти готелю.
— Знаю, я бачив його. Старе приміщення з дубовим склепінням і темними стінами.
— То всього лишень уміле шахрайство декоратора. Невеличкий ресторан відкрито заледве кілька років тому. Колись там був солідний взуттєвий магазин. Щоправда, це досить розкішний і, мабуть, дорогий ресторан. Я ніколи там не була.
— Отже, побуваємо разом. А щодо цін, то, хоч я справді не мільйонер, але можу ще дозволити собі посидіти в ресторані з гарною дівчиною. О котрій годині?
— Давай о другій. Якби я трохи спізнилась, то зачекаєш. Я живу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Операція «Вольфрам»», після закриття браузера.