Читати книгу - "Операція «Вольфрам»"

— Невже?

— Я розпаковувала твої речі. Маєш гарні костюми, але то все готові вироби, куплені в якійсь швейцарській фірмі. Багаті чоловіки не тільки костюми шиють, а навіть сорочки.

— Не перебільшуй.

— Ну сорочок, можливо, й не шиють, — погодилась Марієтта. — Однак ти маєш їх забагато.

— Хіба це погано? Власне, це свідчить про заможність людини.

— Про заможність — так, але не про справжнє багатство. Мільйонери, які подорожують по цивілізованих країнах, беруть із собою один костюм, одну пару шкарпеток і… чекову книжку. Все необхідне вони купують у місцевих магазинах. А виїжджаючи, увесь цей мотлох залишають у готелі, навіть коли їдуть у сусіднє місто. Виняток роблять лише для костюмів і взуття. А також коли подорожують автомобілем.

— У тебе досить цікава філософія.

— То не філософія, а всього-на-всього досвід. Ти мені подобаєшся, і мені байдуже, хто ти такий. Можеш бути навіть готельним злодієм.

— Я не стою аж так низько.

— Але мусиш визнати, що я тебе одразу розгадала.

— Якоюсь мірою, — погодився Антон Міллер. — Я ще справді не мільйонер, зате солідний швейцарський бізнесмен. Це дуже легко перевірити — досить зателефонувати в мою цюріхську фірму, номер якої знайдеш у кожній телефонній книзі цього міста. Ти ще не загубила моєї візитки? Зрештою, я можу дати тобі іншу.

Дівчина сіла на ліжку.

— За кого ти мене маєш?

— За гарну приємну жіночку.

— Ти помиляєшся. Поліція, щоправда, вимагає від нас інформації про людей, які живуть у нашому готелі, але я ніколи не здобуваю її в ліжку. Лягаю тільки з тими, хто мені подобається. А щодо тебе, не таке вже ти велике цабе, щоб тобою одразу зацікавилися. Як захочуть, то знайдуть інакший спосіб усе перевірити.

Марієтта хотіла підвестися, але Антон мало не силоміць поклав її і знову почав ніжити. Дівчина боронилась, але недовго.

— Яка я дурна, — шепотіла вона. — Вже давно мені треба вийти звідси, але ти мені подобаєшся як ніхто.

— Я починаю тобі вірити.

— Мусиш. Звідки той рубець на правому стегні?

— То ніж одного негра в Заїрі. Його вже немає серед живих.

— А сліди від ран на грудях?

— Пам'ятка з Нігерії.

— Червоний рубець на спині?

— Стара історія. В'єтнам.

— На твоєму тілі можна вивчати географію, — засміялась дівчина. — Навіть на обличчі маєш мітку. Але вона зовсім не псує тебе.

— Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного — невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.

— І так повинен виглядати солідний швейцарський бізнесмен?

— Я справді бізнесмен. На старість люди поважнішають, усвідомивши, що життя одне і треба взятися, зрештою, за якусь спокійнішу і прибутковішу справу.

— То ти за цим приїхав у Кейптаун?

— Так. Сподіваюся щось знайти собі тут.

— Але хочу застерегти тебе: не вплутайся в торгівлю діамантами!

— Чому? Хіба торгівля діамантами гірша, скажімо, від торгівлі нафтою?

— Лише компанія «Де бірс» має право добувати діаманти й торгувати ними.

— Але ж повинен існувати чорний ринок!

— Негри, які працюють у копальнях, та й білі також, пробують, звичайно, викрасти найбільш цінні діаманти, і декому це вдається. Украсти важко, але ще важче продати й вивезти за кордон, тут поліція і компанія «Де бірс» об'єднують свої зусилля.

— Діаманти легко сховати.

— Із цим вони дають собі раду. Кожен підозрілий, і перш за все кожен іноземець, якого підозрюють у нелегальній торгівлі, може сподіватися візиту людей, які запропонують йому діаманти по сміховинно низькій ціні. Ти, можливо, також дочекаєшся такого візиту. То будуть негри або білі. Або і негри, і білі.

— Діаманти фальшиві?

— Ні, справжнісінькі. І високого гатунку. Але через декілька годин, а то й хвилин приходить поліція. Конфісковані діаманти знову стають власністю компанії «Де бірс», а жадібний аматор легкого заробітку потрапляє у в'язницю. Якщо має досить грошей, то платить штраф і його виставляють з нашої республіки. А бідний мусить відсидіти щонайменше два роки у місцевій в'язниці. У таких людей навіки пропадає бажання займатися подібним бізнесом. Вже не один наш гість поміняв готель «Інтерконтиненталь» на тюремну камеру.

— Непогано придумано, — визнав Міллер.

— Не забувай про це — не дай себе ошукати.

— Не бійся. Діаманти мене не цікавлять, бо я не розуміюся на них. Вони для мене — всього-на-всього напівпрозорі сірі камінчики. А контрабанда діамантів з Південно-Африканської Республіки, незважаючи на всі заходи, триває далі.

— Інколи комусь щастить натрапити на справжнього злодія, а не на провокатора. Крім того, існують дуже добре організовані гангстерські групи. Вони мають своїх людей у копальнях, у компанії «Де бірс» і, поза всяким сумнівом, у поліції також. Хоча гангстери, як і компанія, не люблять конкурентів, але по-іншому вирішують ці справи: автомобільна катастрофа, погано заізольована лампа, куля або ніж. Ніхто ніколи не знаходить убивці та, зрештою, серйозно навіть не шукають.

— Це дуже приємно.

— Тож будь обережний, бо цього разу ти не відбудешся звичайним рубцем.

— Не хвилюйся. Я займаюся лише легальним бізнесом.

— Гаразд, — Марієтта не дуже вірила йому.

— Вже десята година, — мовив Антон.

— О Боже! — злякалась дівчина. — Коли хтось побачить, як я виходжу з твоєї кімнати, мене виженуть з роботи. — Вона зірвалася з ліжка й почала хутко вдягатися. — Коли мені прийти? Чи знову даремно чекатиму дзвінка від тебе? Сьогодні я чергую вночі з десятої години.

— То відразу приходь до мене, — Міллерові все більше подобалася ця дівчина, щира в почуттях і відважна в коханні. Може, і справді прийшла до нього не з обов'язку?

— Під час чергування нічого не вийде. Навіть коли б ти подзвонив, я зможу прийти лише на кілька хвилин.

— Навіть так?

— Завтра я цілий день вільна. Давай зустрінемось після обіду, поїдемо на чудовий дикий пляж, я покажу тобі найгарніші околиці нашого міста.

— А чим поїдемо? Замовити таксі чи, може, взяти автомобіль напрокат?

— Не треба. Маю старий «фольксваген».

— Тоді зустрінемося десь у ресторані, пообідаємо, а потім поїдемо на пляж. Гаразд?

— Залюбки. А ти справді милий.

— Де зустрінемось?

— Недалеко звідси, на Едерлі-стріт є ресторан «Асторія». Це майже навпроти готелю.

— Знаю, я бачив його. Старе приміщення з дубовим склепінням і темними стінами.

— То всього лишень уміле шахрайство декоратора. Невеличкий ресторан відкрито заледве кілька років тому. Колись там був солідний взуттєвий магазин. Щоправда, це досить розкішний і, мабуть, дорогий ресторан. Я ніколи там не була.

— Отже, побуваємо разом. А щодо цін, то, хоч я справді не мільйонер, але можу ще дозволити собі посидіти в ресторані з гарною дівчиною. О котрій годині?

— Давай о другій. Якби я трохи спізнилась, то зачекаєш. Я живу