Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

горів роками, загасити його коштувало б тисячі. Отже, він мав горіти. І коли вітер повертав у їхній бік, а це траплялося часто, будинок наповнювався смородом сірчаного перегару земних екскрементів. Та навіть у безвітряні дні повітря завжди пахло чимось підземним — сіркою, залізом, вугіллям чи кислотою. Навіть на різдвяних трояндах постійно з'являлися плями сажі, неймовірні, немов чорна манна приречених небес.

Що ж, така їхня доля — приречені, як і все інше! Жахливо, але навіщо впиратися? Нічого не вдієш. Усе йде своїм шляхом. І життя, як усе інше! Вночі на низькій, темній стелі хмар горіли, тремтіли червоні плями, виблискуючи, надуваючись, стискаючись, немов болючі опіки. То були домни. Спочатку вони хвилювали Коні, викликаючи своєрідний жах: їй здавалося, що вона живе в підземному царстві. Потім вона звикла. А зранку йшов дощ.

Кліфорд вдавав, ніби любить Реґбі більше за Лондон. Ця земля таїла в собі якусь понуру волю, а люди — мужність. Коні думала, що ще було в цих людях — безперечно, в них не було ні очей, ні розуму. Люди були змучені, безбарвні й понурі, як тутешні околиці, й такі ж непривітні. Щось, правда, було в їх гортанному нерозбірливому діалекті та в човганні їхніх шахтарських чобіт, підбитих цвяхами, коли вони гуртами тяглися асфальтовою дорогою по домівках з роботи — жахливе і трохи таємниче видовище.

Ніхто не вітав молодого сквайра з поверненням, жодних святкувань, жодних депутацій, ні єдиної квіточки. Просто приїхали машиною по темній вологій дорозі, схованій під похмурими деревами, далі по парковому схилу, де паслися сірі мокрі вівці, на пагорб, де розкинувся своїм темним коричневим фасадом будинок. У цей час економка та її чоловік стояли на задньому плані, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити «з приїздом» чи «ласкаво просимо».

Між Реґбі-холом та селищем Тевершел зв'язку не було жодного. Жодного скинутого капелюха, жодного реверансу. Шахтарі просто витріщувалися, торговці здіймали до Коні капелюхи, як до знайомої, й незграбно кивали до Кліфорда, оце й усе. З обох боків почуття нездоланної прірви і якоїсь невиразної неприязні. Спочатку Коні страждала від неприязні, яка йшла з селища, немов постійна мжичка. Потім загартувалася до такого ставлення, воно стало своєрідним тонізуючим засобом, з яким варт примиритися. І річ не в тому, що вони з Кліфордом були непопулярними, вони обоє просто належали до відмінної від шахтарів раси. Нездоланна прірва, неосяжний розрив — такого, мабуть, не буває на південь від Трента. В центральних графствах чи на промисловій півночі нездоланна прірва виключає будь-який зв'язок. Ти на своєму боці, а я — на своєму! Дивний виклик спільній пульсації людства.

І все ж загалом селище симпатизувало Кліфордові й Коні, в абстракції. А насправді для обох сторін це означало — дайте мені спокій!

Пастора, симпатичного чоловіка років шістдесяти, переповнювала значимість його обов'язків і водночас зводило у ніщо мовчазне «дай мені спокій» цілого селища. Майже всі жінки шахтарів були методистками. Шахтарі взагалі ніким не були. Та навіть офіційного одягу священика вистачало, щоб звести нанівець факт, що він був таким самим чоловіком, як усі інші. Ні, він був Містером Ешбі, автоматом для молитов та проповідей.

Вперта, інстинктивна думка: «Ми такі ж, як і ти, хоч ти і леді Чатерлей!» — спочатку спантеличувала й дратувала Коні незмірно. Нестерпними здавалися цікава, підозрілива, фальшива приязнь, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби розговоритися, зацікавлений образливий призвук: «О Боже! Тепер я щось означаю, якщо зі мною розмовляє сама леді Чатерлей. Та хай вона не думає, що вона через це краща за мене!» — який вона завжди відчувала в напівоблесному гугнявленні жінок. Оминути таке було неможливо. Безнадійний і образливий нонконформізм.

Кліфорд не звертав на них уваги, й вона навчилася того ж самого — просто минала їх, не підводячи погляду, а вони витріщувалися, ніби бачили перед собою ходячу воскову фігуру. Коли доводилося мати з ними справу, Кліфорд ставав гордовитим і зневажливим — дозволяти собі приязність він більше не міг. Насправді він ставився досить гордовито й зневажливо до кожного, хто не належав до його класу. Стояв на своєму без жодної спроби до примирення. І тому не викликав ні любові, ні ненависті у людей; просто залишався частиною життя, як шурф чи Реґбі.

Але тепер, скалічівши, Кліфорд зробився надзвичайно полохливим і сором'язливим. Окрім особистих слуг, він намагався ні з ким не зустрічатися. Адже йому доводилося сидіти в кріслі на колесах або з моторчиком. Однак вдягався він так само охайно, як завжди, в костюми від дорогих кравців, зав'язував, як і раніше, акуратні краватки з Бонд-стріт і збоку виглядав так само елеґантно й пристойно, як раніше. Він ніколи не скидався на сучасних женоподібних юнаків, навпаки, в його червоних щоках та широких плечах було навіть щось буколічне. Та його натуру виказували м'який, невпевнений голос, а також очі — водночас сміливі й налякані, впевнені й непевні. Часто він відштовхував своєю зверхністю, потім знову ставав скромним, зніченим, майже боязким. Вони з Коні любили одне одного в сучасній відстороненій манері. В ньому набралося надто багато болю, його каліцтво стало надто великим потрясінням, щоб він міг залишитися впевненим і легковажним. Він був ображений. А тому Коні прикипіла до нього всім серцем.

Та вона не могла не відчувати, як по-справжньому мало зв'язувало його з людьми. Шахтарі в певному розумінні були його власністю, та він не вважав їх людьми, а тільки знаряддям, частиною копалень, а не частиною життя, грубою сировиною, а не такими ж, як і він, людськими істотами. Якоюсь мірою він їх боявся, не витримував, щоб вони дивилися на нього тепер, коли він скалічів. А їхнє дивне грубе життя видавалося йому таким же неприродним, як життя їжаків.

Віддалено він ними цікавився, нагадуючи того, хто дивиться у мікроскоп або вгору — у телескоп. Контакту не було. Контакту по суті не було ні з ким, хіба що — традиційно — з Реґбі та через міцні зв'язки сімейної оборони — з Емою. Все інше його по-справжньому не цікавило. Коні відчувала, що й вона, власне, не дуже-то цікавила його, мабуть, тому, що це зрештою нічого не давало, просто заперечувало зв'язки між людьми.

І все ж він цілком від неї залежав, він потребував її щохвилини. Він, великий і міцний, був безпорадним. Він міг котити себе в кріслі на колесах, він мав крісло з моторчиком, у якому можна було повільно об'їжджати парк. Та на самоті він зовсім губився. Йому всюди бракувало