Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

не мало значення. Мрія жила і давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неосяжні простори долини Анауак[5], попри те, що сама думка про можливість дістатися туди навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував на губах солоний присмак від бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля[6]. Іноді по дорозі до школи порив сирого вітру, який виплигував на мене з проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь[7] униз, у тропічні ліси, і далі — до океану. На усіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, надила, немов кароока східна красуня спокушала своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я її — Мексика.

А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, усі мрії поволі розчинилися під тиском того, що ми, уже дорослі, звикли називати дорослим життям. Скоро я впевнився: школа — то ніщо, порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…

* * *

Вирвавшись з-за шкільної парти, мені не довелось відразу потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному, акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго оббігали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тож у ті часи моя велика Мрія ні на мить мене не полишала.

На останніх курсах мене почала гнітити убивча визначеність усього наперед, яка іноді межувала з приреченістю. Запопадливі викладачі хутко розкреслили моє життя років на десять наперед, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тому, що я, будучи затятим активістом та ще й надміру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому уся викладацька ватага, починаючи з лаборантів і закінчуючи деканом, спала і бачила мене у своїх хвацьких рядах.

Мене коробило не так від того, що доведеться стати викладачем-провінціалом, як через те, що мені цю роль нав’язали. Зі скрипом я закінчив університет, відгуляв випускний і наступного ж дня драпонув до Києва. Не стільки заради грошей чи якоїсь вигоди, скільки через те, аби вчинити наперекір усьому, до чого мене підхльостували, а заодно усім довести, який я крутий та модний. Якийсь час працював інженером, програмістом, менеджером. Вступив до аспірантури, але іншого університету. Хотілось усього і одразу, причому я сліпо вірив, що обов’язково це отримаю. Довго ще смикався туди-сюди із задертим носом, поки врешті моя броня з оптимізму не подалася під безперервною канонадою реального життя, і мені відкрилась істина про те, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь білий та пухнастий, у цьому реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.

Приблизно у цей же час життя взялось підкладати у голову порожні речі. Гарні машини, гарні жінки — все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шепотіло над вухом скрадливим голосом:

— Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Як так без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, чесне слово! І цейво, тіки іномарку!

І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти «бабки» на авто, уявляючи, як гасатиму Києвом на найкрутішій тачці. Крім того, ще був потрібен дім, або для початку хоч би квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для всього треба гроші, багато-багато грошей. Я не розумів тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які незабаром мали остаточно поховати під собою справжні мрії.

Словом, я гарував як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, що дні стали безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, і… жодного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей, а я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Старі друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, — це перегляд якого-небудь фільму на комп’ютері. Я перестав читати художню літературу, натомість бездумно набивав макітру сухими та обмеженими знаннями про програмування, 3D-графіку та CAD-системи[8]. Отак-от тихо і спокійно, набивши довбешку усіляким сміттям, розгубивши по дорозі увесь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза та зветься існуванням.

Так довго не могло тривати. Слід було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував закінчити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз врятував чергову галактику, вимахавши при цьому усіх блондинок, які потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитись. Я перестав мріяти.

Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.

Я загубив себе.

Я вже не усвідомлював, як щодень більшою мірою життя ставало клейким, нестерпним, непомітно переходило у добре відомий усім нам стан — буденність — стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.

Якби це гепнулось на мене якось відразу, зненацька, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би вниз головою з висотного будинку або розрахувався б із життям ще якимось вишуканим прийомом. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обволікає поволі, неспішно. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а тому геть непомітний. Ти наче входиш неквапом у холодні води гірського потічка, поволі звикаючи до крижаної води. Доходиш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, аж поки почнеш пускати бульки носом. Але вже пізно — ріка життя збиває і несе тебе туди, куди їй заманеться.

Чесно кажучи, на цьому все могло скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна подія, яка добряче струснула мій звичний світ,