Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Перша неув’язка між моїм тогочасним світоглядом та суворою дійсністю вигулькнула тоді, коли я, споряджений синім портфеликом ще радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школі мені розкрили очі на жахливу істину: наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати формулами. Причому все, що до цього часу могли побачити, виміряти та пояснити, уже побачили, виміряли та пояснили. Під час чергової спроби зафіксувати вуличного кота для чергового надування велосипедним насосом мене осінило болюче розуміння того, що індіанці Північної Америки ніколи не відвоюють Північну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетіти, навіть якщо скинемось усією планетою, а Котигорошко зроду не бив писок зубастому драконові, бо драконів не існує.

Трохи пізніше мені вдалося пронюхати секретну реляцію про те, що бісовий атракціон, на який я зопалу згодився, спираючись на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас — це тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я відразу пожалкував про своє скороспішне рішення податися до школи і навіть наважився донести своє справедливе обурення до громадськості. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я настільки глибоко покаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітні знання про те, що світ — то банальна і вельми неінтересна штука.

Школа добряче прополола мій спраглий до знань дитячий мозок, повисмикувавши з нього доблесні фрагменти про королів, лицарів та драконів. Натомість на спорожнілі місця вчителі з воістину ослячою одержимістю втовкмачували інформацію про атоми, молекули, протони, електрони, кварки та всяку іншу муру. Виграшу від того не було жодного. За своє життя я не бачив ні драконів, ні атомів чи електронів, але мусив вірити, що останні існують. Думайте що хочете, але я волів би не знати того всього і вірити у вогнедишних зміїв. І це — незважаючи на те, що лайновий кашкет перестав налазити мені на голову.

Втім, школа не затоптала мого потягу до мрій. З жагою спраглого я одну за одною ковтав книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала та інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом з Христофором Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, перебирався через ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував набитий золотом іспанський галіон пліч-о-пліч з Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно пересвідчився: нинішній світ глибоко погруз у бруді буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалось на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі усі сцени та вибрики акторів, а вам випадає лише покірно догравати нав’язану суспільством роль.

Здавалося, ще трохи — і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти…

* * *

Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаггарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може й тринадцять, зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і не відходити від істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку прославленого роману, пробився її перший в’ялий пуп’янок. У той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не в манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, — це опис навіженого й зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі зі сміливим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала перцю багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.

Хаггард був неперевершеним романістом. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків з поневолювачами, начинивши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли діло дійшло до підступного забиття Монтесуми, мене трусило від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того кілька днів навіть перехотілось дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, усі оті амурні фіглі-міглі і любовні шури-мури перейшли для мене на другий план. Зрештою, роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосений і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.

Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи бува не вигадкою є усе написане про Монтесуму, імперію ацтеків та Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де у тому місиві пригод пролягає межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.

Так воно все і закрутилося. З прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів та цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем посмикані уривки та епізоди конкісти — однієї з найбільш огидних та кривавих сторінок в історії людства — виструнчувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували дедалі чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків та майя, а слідом за ними — десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.

Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака поїхати у Мексику скидалось на тимчасове потьмарення глузду, викликане небувалої сили розладом шлунку. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися до Мексики, прикинувши, що вони приблизно на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (і припускаючи, що по всьому маршруту слонові поталанить з погодою і вітром).

Але то вже