read-books.club » Сучасна проза » Криничар 📚 - Українською

Читати книгу - "Криничар"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Криничар" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 94
Перейти на сторінку:
Не порадившись із головою, руками все хапають…

Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.

«Господь покарав нас, солодкий паночку».

«Виджу, ‒ сказав я, ‒ але ж я не піп. Ви до церкви йдіть».

«Ріка все забрала у нас, і твої позики теж. Голі ми чисто, що з нас тепер візьмеш?»

«Правда твоя, Йошку: нічого з голого не візьмеш».

«Тоді хоч шкури наші візьми. Твої ми цілком. Роби з нами, що хочеш», ‒ правив далі хитрий чоловік.

«Е ні, братику, робити з вами я нічого не буду. Самі робити будете».

«Ми б і раді прислужити, пане, та зима зазирає в діри. А дехто й шапку не встиг ухопити».

«Нічого, Йошку, зігрієтесь. Хто робить, той голий не ходить».

Загад діло справує. Я послав кметя до своїх цеховиків за сокирами й пилами, і нужденна череда людей і тварин потяглася до Сорочого ліска. Його я виміняв колись у графа на бруківку зі своєї каменоломні в Шелестові ‒ він її стелив на майданах у Відні. Прийшли, стали. Дерева сіяли на сиротинну громаду останнє листя, тверде, як бляха. Хтось підняв жолудь і підніс до рота, щоб заживитися.

«Тут маєте свою нову вулицю, ‒ сказав я. ‒ Поселяйтеся».

Перезиралися лячно, як загнані звірі.

На один дух ми перетяли узлісок шнурами, так, аби кожній родині припало чотири дерева на шість-сім ступнів одне від одного. Шваби колись міряно садили ліс. Люди взялися за роботу нараз і мовчки. Заговорили сокири, загули пили. Сорочі гнізда падали, як шапки з верховіття.

Робили і вдень і вночі, присвічували ватрами. Час не віл, його не прив'яжеш. А сніжок, що сіявся за коміри, лише підганяв робітників. Дерева підрізали на висоті в півтора зроста найвищого чоловіка. Стинали їх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводіла з Визниці. Він так цілив, що крони входили одна в одну, як пальці рук у замок, коли хочеш напитися з криниці. їх ув'язували гужовками з лика, а зайве паліччя відсікали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дітьми теж не сиділи ‒ різали в заплавах очерет і тут же пластали його на покрівлю. Товстіше встелиться ‒ тепліше буде, радили дідове. Мали роботу й вони ‒ обкурювали стовпи, аби дерево далі не йшло в ріст і не бралося черваком.

Прийшла черга й до стін. Колись у Волохіїя видів, як їх плетуть із верболозу, а затим обмащують глиною. На Каріці, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогні, щоб земля попустила й прийняла воду для замісів. Глина впереміш із солом'яною січкою добре бралася до плетенки, тверділа за руками. Хижки виходили, як коші. Може, десь кривенькі, та не мусить бути рівно ‒ аби живно! Розпалені всередині вогнища просушували стіни, наповнювали їх першим теплом.

Я послав на лісну вуличку віз, аби в кожну хижу занесли по міщаті муки й картоплі, бутлик олії і плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.

Не минув і тиждень після повені, як отець Данило кропив ті поселі Йорданом і креслив нігтем хрестики на глині. Благословив їх, а новосели на мене обзиралися:

«Пане Кутьо, скажіть нам щось і ви на поріг».

«Що тут казати. Живіть і не бідкайтесь, не підгодовуйте біду».

Ще й на інше їх напоумив: збирати за худобою свіжі кізяки і мастити стіни поверх глини. Для пущого тепла. И не лінуватися, бо та кірка вбереже їх гніздовища від студені.

«А псяче лайно теж збирати?» ‒ питали мене. ‒ «Всяке збирати», ‒ відказував я. Люди відходили трішки, притлумлювали горе, вже фіглювали. І я не сердився.

Пан Кутьо ‒ так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хіба я можу сердитись? Назвисько це не найгірше. А головне ‒ заслужене.

Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.

По Юрію, коли об'ярювалася вже вся біднота й удовиці, заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіглярити на Піяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, на колінах і на гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них дзюрив водою на п'ять ступнів довкола ‒ жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку і на неї всідалися всі доброхотці. Витягував пальцями з одвірка забитий цвях. Піднімав навершеного воза, а якось, казали, ударом п'ястука повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всі чекали прикінечного видива. Коли на обзір винесуть кошарку з дівчиною-змією. Вона лежала карічкою, як ковбаска на сковорідці. Тіло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чілочка здіймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дівча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платника, що шнурком оперізувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят і в пупок було засилено крихітні срібні дзвіночки. Великі сіряво-сині очі (такі і в мене) скліли в нерухомості. Повіки її не кліпали.

Та ось циганчук торгнув бубон ‒ і шийка змії здригнулася, дрібні брижі перебігли шкірою. Вузенькі бліді губи розтулилися і звідти стрільнув роздвоєний язичок, зателіпався, як у правдешньої змійки. Шия видовжилася, і жало торкнулося чінговика на циці, на одній, на другій, на пупі. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвін: «цінь-дзінь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Людська гуща заревіла з утіхи й тісніше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батіжок кротона обпік йому пальці.

Вкопали сторчма струганий стовпець, і дівчина умліока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на одній нозі танцювала під лампою, ламала натроє-начетверо свою безкісткову плоть. І в такт її дивовижних хилитань упліталися срібні нути: «цінь-дзінь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Сипалися, ніби монети, на задерті голови присоловілого юрмища.

Затим вона сповзла долі й ігрище продовжилося. Заголосили, хто хоче зловити змію. Позивач кинув до кротонового клебана гріш і розчепіреними п'ятірнями став загрібати в'юнке тіло. Та де там, кожної проби лишався ні з чим. Двоє торгашів заповзялися накрити її своїми сердаками й притиснути ногами. Але дівча вислизнуло, як вуж

1 ... 3 4 5 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криничар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Криничар"