Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

розлігся навзнак і почав думати про Оселедця[11], якого поховав у землі. Напевне, з нього самі кістки залишилися. Мабуть, під землею тихо і спокійно. І його кісткам також спокійно. Як казав агент поліції, красивим білим кісткам. Оселедець уже нічого нікому не скаже. Я поховав його під деревами в лісі. У паперовому пакеті універмагу «Сейю».

Нічого нікому не скаже…

Я опам’ятався — і відчуття безсилля тихо й безшумно, мовби водою, затопило кімнату. Ніби пробиваючись крізь нього, я подався у ванну кімнату, прийняв душ, насвистуючи мелодію «Red Clay», і на кухні випив банку пива. Потім заплющив очі, порахував по-іспанському від одного до десяти й, уголос промовивши «Кінець!», плеснув у долоні. І тоді безсилля наче вітром здуло. Таке в мене закляття. Коли довго живеш сам, мимоволі набуваєш різноманітних здібностей. Бо інакше не можна вижити.

26

Ґотанда зателефонував о пів на першу.

— Вибач, друже. Ти не міг би під’їхати до мене зараз на своїй автомашині? — сказав він. — Пам’ятаєш, де я живу?

Я відповів, що пам’ятаю.

— День видався просто божевільний, і мені ніяк не вдавалося раніше вирватись до тебе. Гадаю, ми могли б про все поговорити в автомашині. Щоб мій водій нічого не чув, було б краще у твоїй, чи не так?

— Загалом, так, — погодився я. — Негайно виїжджаю. Через хвилин двадцять, гадаю, прибуду до тебе.

— Ну, до зустрічі! — сказав він і поклав трубку.

Я вивів «Субару» з найближчої автостоянки і вирушив до нього на Адзабу[12]. Дістався туди за п’ятнадцять хвилин. Натиснув на кнопку дзвінка біля таблички з написом «Ґотанда» — його справжнім прізвищем — і він зразу спустився вниз.

— Вибач, що так пізно. Справ було по горло. День випав просто жахливий, — сказав він. — Тепер ще в Йокогаму доведеться їхати. На кінознімання від самого ранку. А перед тим хочеться трохи поспати. Готель уже замовлено.

— Ну, то я відвезу тебе до Йокогами. Ти не проти? — запропонував я. — Дорогою зможемо й поговорити. І час зекономимо.

— Так ти мене просто врятуєш! — зрадів Ґотанда.

Забравшись у «Субару», він зачудовано окинув поглядом салон.

— Нічого й казати, затишно! — вимовив він.

— Бо в нас із машиною спільність душ, — пояснив я.

— Он що! — відповів він.

Як не дивно, він справді був у плащі. І цей плащ йому добре пасував. Замість темних окулярів він нап’яв на ніс звичайні, з прозорими скельцями. Але й вони йому якнайкраще личили. Надавали інтелігентного вигляду. Я погнав автомобіль порожньою нічною дорогою до автостради номер три Токіо-Йокогама.

Ґотанда взяв з панелі приладів касету гурту «Beach Boys» і довго її розглядав.

— Добрі давні часи! — промовив він. — Колись я часто слухав їхні пісні. Ще в середній школі. У цього гурту… як би це сказати… особливий звук. Приязний, приємний. Здається, ніби яскраво світить сонце, пахне морем, а поряд із тобою засмагає вродлива дівчина… Слухав їх — і було враження, наче справді існує такий світ. Міфічний світ, в якому всі завжди молоді, і все навколо сповнене світла. Така от вічна adolescence[13]. Як у казці.

— Так, — погодився я. — Справді саме так.

Він тримав на долоні касету, ніби вимірював її вагу.

— Але, звичайно, все це не може тривати без кінця. Всі старіють. І світ змінюється. Усі міфи колись умирають. Нема на світі нічого вічного…

— Правду кажеш.

— Зізнаюся, що після «Good Vibrations» я майже перестав їх слухати. Чомусь відхотілося. Почав слухати щось важче. «Сream», «The Who», «Led Zeppelin», Джімі Хендрікса… Настала епоха хард-року. Було вже не до «Beach Boys». Однак і зараз я добре їх пам’ятаю. Скажімо, «Surfer Girl»… Усе це — казка. Але зовсім непогана.

— Непогана, — погодився я. — Але й після «Good Vibrations» у них трапляється багато чого хорошого. Вартого того, щоб послухати. І «20/20», і «Wild Honey», і «Holland», і «Surfʼs Up» — зовсім непогані довгограючі платівки. Мені подобаються. Вони не такі блискучі, як ті, що були спочатку. Нерівнозначні за змістом. Та сила волі у хлопців відчувається, це точно. Хоча психологічно Браєн Вілсон поступово сходив нанівець, і під кінець майже нічого не робив, явно відчувалось їхнє невтримне бажання вижити, якось зібравши докупи всі свої сили. Однак часи таки змінилися. У цьому ти маєш рацію… Та все одно непогано.

— Ну, тепер послухаю, — сказав Ґотанда.

— Боюсь, тобі не сподобається! — відповів я.

Він уставив касету в магнітофон — і полилася мелодія «Fun, Fun, Fun». Якийсь час Ґотанда їй тихенько підсвистував.

— Добрі давні часи! — вирвалося в нього. — Слухай, навіть не віриться. Відколи ця музика стала популярною, минуло двадцять років!

— А здається, наче це було вчора… — сказав я.

Якусь мить Ґотанда дивився на мене розгублено. А потім приязно всміхнувся.

— Ти іноді складно жартуєш, хіба ні? — сказав він.

— Усі мене не дуже добре розуміють, — відповів я. — Мої жарти більшість сприймає по-серйозному. Жахливий світ! І пожартувати не можна…

— А все-таки твій світ набагато-набагато кращий від мого! — сміючись, сказав він. — У моєму світі найкращий жарт — це покласти сусідові у коробці для бенто кізяки іграшкового собаки…

— А ще краще — покласти справжні.

— І не кажи.

Після того якийсь час ми мовчки слухали музику «Beach Boys». Давні невинні мелодії — «California Girls», «404», «Catch a Wave». Замжичив дощ. Я раз у раз вмикав двірники, потім вимикав, а згодом знову вмикав. От такий був дощ. Легка весняна мжичка.

— Що ти пам’ятаєш із шкільних років? — спитав Ґотанда.

— Убогість і жахливість власного існування, — відповів я.

— А ще?

Я на мить замислився.

— Як на лабораторних заняттях із природознавства ти запалював газовий пальник.

— Чого це? — здивовано спитав він.

— Ти запалював вогонь… як би це сказати… просто шикарно. Здавалося, ніби робиш подвиг, який залишиться назавжди в анналах історії.

— Ну, це ти трохи перегнув! — сміючись, заперечив він. — Однак я розумію, що ти хочеш сказати. Мовляв, я хизувався, так чи ні? Мені не раз це саме говорили інші. І тоді я навіть ображався на такі слова. Бо й гадки не мав хизуватися. Але так, мабуть, мимоволі виходило. Само собою. Від самого малку всі на мене задивлялись. Я притягував їхню увагу. І, природно, все це відкладалося в моїй голові. Хоч би що робив — усе набирало театрального вигляду. І от ця театральність прилипла до мене на все життя. Коротко кажучи, я завжди був як на сцені. А тому, коли став актором, чомусь зітхнув із полегшенням. Бо тепер я міг грати ролі відкрито. — Він зчепив пальці на коліні