Читати книгу - "Замок"

до конкретного страху перед невизначеністю, смертю, забуттям і аж до комізму, іронії, сарказму. Часто ці почуття поєднуються і плавно переходять одне в одне. Це трохи нагадує амбівалентність ставлення землеміра до своїх підручних Артура та Єремії. З одного боку, це грайливі і дитинні юнаки, смішні та неотесані, які поводять себе по-дитячому пустотливо і невміло, з другого – це шпигуни Замку, хитрі і законспіровані представники влади, що її уособлює недоступний Кламм. Не менш суперечливими є і характеристики інших персонажів. Сам К. – безпомічний чужинець, залежний від ласки найбіднішого селянина, але в той же час хитрий і підступний, що вважає себе вищим за інших і прагне досягнути в житті «більшого». Чиновники Замку – привілейовані і наділені вищими повноваженнями, ніж селяни, але одночасно безпорадні та залежні від слуг і вищого керівництва. Фріда, то по-рабськи віддана кожному зі своїх коханців, терпляча і покірна, то раптом смілива і безжальна, кидає одного і йде до іншого. Хто вона – жертва власної непостійності, слабка і нездатна опиратися впливові чоловіків і їхнім обіцянкам, чи підступна інтриганка, якою її змальовує хвороблива уява заздрісної Пені? Схожа на неї і господиня заїзду, владна і сувора зі своїм чоловіком та слугами, але покірна і готова на все заради Кламма, який колись зробив її своєю коханкою. Різниця між комічним і трагічним у Кафки така ж невиразна, як різниця між високим і низьким, потворним і прекрасним, чеснотою і злочином, нормальністю і божевіллям. Як ставитися до Амалії, яка відкинула брутальні залицяння чиновника Сортіні і цим прирекла на вигнанство всю свою сім'ю? Як до негідниці чи як до героїні? Те саме стосується її сестри, яка стала повією, щоб зняти зі своєї сім'ї неіснуючу провину. Чого більше в другорядному образі дружини господаря «Панського двору»: смішного абсурду її нестримної жадібності до недоладних і давно немодних суконь, примітивного намагання втримати порядок у своєму заїзді і наївної віри у кожне слово чиновника («Вона не могла збагнути, навіщо взагалі потрібно приймати прохачів. «Щоб розводити бруд на сходах», – сказав їй одного разу хтось із урядників, напевно розізлившись через таке питання, але для неї це все прояснило, і відтоді вона часто повторювала цей вислів»)? Якою є її «по-жіночому ніжна і наполеглива» диктатура – смішною чи трагічною у хрестоматійному показі людської глупоти? Як можна охарактеризувати батька Амалії, який втрачає здоров'я і доводить сім'ю до банкрутства, намагаючись вимолити прощення за неіснуючу провину: як смішного дурня, божевільного чи як трагічну постать людини, що прагне знайти прощення за гріх людської пихи і невдячності?

Марно шукати однієї наскрізної ідеї, до якої можна було б звести все написане Кафкою або хоча б один із його творів. Існування такої ідеї настільки ж ілюзорне, як існування об'єктивної реальності чи позитивістської логіки мови і мовлення, безпосереднього взаємозв'язку реальності і висловлювань про неї, неможливості виходу поза межі правдивості чи неправдивості кожного речення. Але саме ця багатогранність і створює атмосферу таємничості цих текстів, яка змушує повертатися до них нові і нові покоління читачів.

Наталка СНЯДАНКО

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

К. прибув пізнього вечора. Село загрузло в глибокому снігу. Замкової гори не було видно, її поглинули туман і темрява, жоден, навіть слабенький, промінчик світла не виказував існування великого Замку. К. довго стояв на дерев'яному містку, який з'єднував гостинець із Селом, і вдивлявся в те, що здавалося порожнечею[1].

Потім він вирушив шукати місце для ночівлі. У заїзді ще не спали, і хоча в господаря, розгубленого несподіваним пізнім візитом, не виявилося для гостя вільної кімнати, він запропонував К. нічліг на солом'яній підстилці в загальному залі. К. погодився. Кілька селян ще сиділи за пивом, але прибулий не хотів ні з ким спілкуватися, тому приніс собі солом'яну підстилку з горища і влігся поближче до печі. Було тепло, селяни сиділи тихо, він ще трохи спостерігав за ними втомленим поглядом, а далі заснув.

Та невдовзі його розбудили. По-міському вбраний юнак із обличчям актора – вузькі щілини очей і густі брови – стояв перед ним разом із господарем. Селяни теж були ще тут, деякі з них навіть повернули свої крісла, щоб краще бачити і чути. Юнак дуже ввічливо вибачився за те, що розбудив К., назвав себе сином замкового каштеляна і сказав:

– Село – це власність Замку, тому кожен, хто живе чи ночує тут, певною мірою живе чи ночує в Замку. Ніхто не має на це права без дозволу графа. А у вас немає такого дозволу, в кожному разі ви його не показували.

К. сів, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори і сказав:

– У яке село мене занесло? Хіба тут є Замок?

– Саме так, – повільно вимовив юнак, а дехто з присутніх похитав головою на слова К., – Замок графа Вествеста.

– Отже, потрібно отримати дозвіл для ночівлі? – запитав К., ніби хотів пересвідчитися, чи не наснилися йому часом попередні слова.

– Дозвіл потрібно отримати, – прозвучало у відповідь, і юнак звернувся до присутніх, простягнувши руку вперед, у цьому жесті відчувалося підкреслено глузливе ставлення до К. – Хіба ж можна без дозволу?

– Тоді доведеться взяти дозвіл, – сказав К., позіхаючи, і відсунув ковдру, ніби збирався вставати.

– У кого? – запитав юнак.

– У графа, – відповів К., – нічого іншого мені не залишається.

– Зараз, опівночі, брати дозвіл у графа? – скрикнув юнак і відступив на крок назад.

– Хіба це неможливо? – байдуже запитав К. – Тоді навіщо ви мене будили?

Тут юнак страшенно розлютився.

– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав він. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до відома, що ви негайно повинні покинути графські володіння.

– Припиніть цю комедію! – підкреслено тихо сказав К., ліг на землю і натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собі дозволяєте, і завтра я ще повернуся до вашої поведінки. Господар та панове за столами стануть моїми свідками, якщо взагалі вимагатимуться якісь свідчення. А щодо всього іншого, то досить вам буде знати, що я землемір і прибув на виклик графа. Мої помічники з інструментами приїдуть завтра. Мені забаглося прогулятися пішки по снігу, але, на жаль, я кілька разів збився зі шляху і тому прийшов так пізно. Те, що сьогодні вже не слід заявляти про себе в Замку, я знав і без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, і таким місцем ночівлі, а ви, м'яко кажучи, дещо неввічливо перервали мій сон.