Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

не щастя, незаслужене й несправедливе, — пише він в одному з листів, дякуючи за похвалу його твору, — що книжка приносить нам — попри інші блага — ще й приятелів?» (лист № 79). А в іншому місці він констатує: «[…] моя доля особлива. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відрізаність від справ повсякденного життя. Самотність є тим чинником, який доводить реальність до бродіння, до осадження гранул фігур і барв» (лист № 63).

Він ставився до епістолярного мистецтва як до чогось високого штуки, як до певного — пізніше маргінального — жанру творчості. Майже завжди всі листи, які він вважав суттєвими, Шульц писав на чернетці, щоб відтак, внісши поправки та остаточно їх відшліфувавши, перенести на чистовик. Так він чинив навіть із листами до нареченої.

* * *

Листи до нареченої… До Юзефини Шелінської, котру кликали Юна. Їх не чекало майбутнє листів до Мілени Франца Кафки, ми ніколи їх не прочитаємо: війна та її наслідки забезпечили повну й довічну мовчанку тому важливому діалогові двох найближчих людей, тій понад трилітній письмовій розмові двох видатних, чутливих особистостей. Листів було дуже багато, всі вони загинули гамузом, не загублені й не розсипані адресаткою. Зайве казати, що відповіді Юни теж загинули, як і майже все, що залишилося від Шульца у Дрогобичі.

Все, що відомо про листи Шудьца до Шелінської — загалом дуже небагато, походить від їх адресатки, з її листів 1948—1990 років до видавця цієї Книги. Тих останніх багато, натомість інформації про вже не існуюче листування — вкрай мало. В листах Юзефини Шелінської йдеться про атмосферу, а не конкретику, і вони стосуються переважно питання втрати, яку вона довго вважала неочевидною: жінка вірила в порятунок Шульцових листів, хоча й не чинила жодних зусиль, щоб знайти їх у схованці, котру сама вишукала і вважала надійною.

Коли Юзефина Шелінська вирішила, що подальше перебування в батьківському домі в Янові (тепер Івано-Франкове) під Львовом може загрожувати її життю, то вирішила врятувати деякі особисті пам'ятки. Серед них — листи від колишнього нареченого Бруно Шульца. Вона склала їх в один пакет, котрий умістив усеньке листування за кілька років. Коли вона перебувала десь далеко — в Янові, Варшаві або у відпустці, переважно понад морем, він слав їй листа за листом, і завжди з наліпкою «експрес», яка прискорювала доставку, наполягаючи на так само хуткій відповіді — прагнучи якомога більше скоротити відстань між двома співрозмовниками. Спілкування друзів, а відтак наречених тривало менше чотирьох років, а дрогобицькі, варшавські, львівські та закопанські зустрічі були загалом доволі короткими. Поки Юна працювала у дрогобицькій школі, листи були не потрібні, натомість, коли отримала посаду у Варшаві — стали єдиним засобом зв'язку, надходили раз на кілька днів, іноді щодня, становили нерозривну хроніку кохання й відданості: кохання, часто забарвленого материнською турботою, а з іншого боку — беззахисною потребою допомоги, підбадьорення, розради на гойдалці депресивних станів.

Про ті сенси, справи та атмосферу ми можемо тільки здогадуватися: листів до Юни, як і їхнього автора, вже не існує. Отой пакет, котрий вона впорядкувала вже inter arma, мав пережити її, як пережив їхнє, її та Бруня (так ласкаво вона його називала), кохання; Юзефина сховала його в янівському будинку Шелінських, на горищі, в тісному закутку за кроквами даху. Ще після війни вона переконувала мене, що листи там  м у с я т ь   б у т и,  хоча, якби отримала доступ до них, то не збиралася «ніколи й нікому» їх показувати.

Я бував у Івано-Франкові (колишній Янів), і з розмов із людьми, із взаємно несуперечливих повідомлень дізнався, що й справді — будинок Шелінських уцілів, після завершення воєнних дій стояв цілий, у ньому розмістили якісь ясла чи дитячий будинок. Але трохи пізніше, коли там з'явились озброєні загони українських повстанців, під час бою будинок згорів, а разом із ним — листи, котрі зберігалися на горищі. Хотілося б сказати, що надзвичайна затятість долі, яка наполягла на вироку знищення, виявилася сильнішою, ніж будь-який шанс на порятунок.

Повідомлення Юзефини Шелінської, розкидані в її листах до автора цих рядків, короткі, ощадні, іноді неприхильні до власної пам'яті. Вони переказують дуже мало, порівняно з тим, що можна було б розповісти. Проте вони єдині, а завдяки цьому більш вартісні, ніж якби були просто одними з багатьох. Процитуймо (беручи до уваги пильну самоцензуру пані Юни) своєрідний екстракт, приготований з уривків її звірянь. Ці нотатки, як уже було сказано, не мають конкурентів, адже через смерть усіх спостерігачів, однолітків доби, людей і місць, яких стосуються, вони схиляють усіх зацікавлених до альтернативи: або брати їх за чисту монету, або не вірити, їх тепер уже ні з чим не зіставиш (за винятком факту приховування спроби самогубства), не піддаси жодній перевірці; тож я вирішив, що вони заслуговують на довіру як своєрідна сповідь, оприлюднена в ім'я непохитної — хоч би що там було — певності у величі Бруно Шульца, котрій не можуть завадити навіть очевидні слабкості його характеру. Особиста безкорисливість тих визнань не підлягає жодному сумніву: Юзефина Шелінська ніколи й нікому впродовж п'ятдесяти років після розлуки з письменником не розповідала про знайомство з ним, не намагалася отримати від тієї колишньої близькості жодних амбітних почестей чи прибутків. Переказування мені тієї частки пам'яті — за винятком милосердно промовчаного факту спроби самогубства — було чимось абсолютно винятковим і, хоча й передбачало застереження, що я не розкрию її ідентичності, виникло з потреби увічнити постать письменника, до самого кінця небайдужого їй.

Ось оповідь Шелінської, записана нею кількома десятиліттями опісля тих подій: «Напровесні 1933 р. прийшов до мене до школи п. Кущак, у товаристві якого я іноді бачила того молодика — прізвища його я не знала, — як посланець свого колеги, який хотів би отримати мою згоду на малювання мого портрету — бо ж сам не сміє […]. Невдовзі потому відвідав мене Шульц. Я зовсім нічого про нього не знала. Допіру пізніше я оглянула його пари, що кружляють у танці, які прикрашали актову залу гімназії, а у Львові в музеї 2 образи: автопортрет і фігуративну композицію […]. Під час першого візиту він справив на мене враження чоловіка д. молодого, молодшого від мене, — а було мені тоді 27 років, — і була здивована, коли він звірився, що йому 41 рік. Я просто не йняла віри. — Відтоді почалися сеанси, на яких він часто відкладав пастель, і ми розмовляли. Він несміливо звірився, що має видати книжку, покровителькою якої є З. Налковська. Приносив Рільке, читав деякі його вірші незабутнім, сугестивним, таємниче далеким