read-books.club » Публіцистика » Сповідь у камері смертників 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сповідь у камері смертників" автора Левко Лук'яненко. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 44
Перейти на сторінку:
гідність українців?

— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке…

Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.

Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів — російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.

Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.

Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо. що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о'кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» — щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис, щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами.

Після XX з'їзду КПРС у московських бібліотеках у загальних залах з'явилося багатенно раніше закритої літератури: стенографічні звіти з'їздів партії, «Литературная энциклопедия», твори В. Плеханова, «Історія другої світової війни» західнонімецького генерала Курта фон Тіпельскірха та багато творів інших західних авторів про другу світову війну. Твори М. Грушевського теж почали видавати. Усе це розширювало обрії і підривало віру в набуті університетські знання як єдино правильні. У залі періодики бібліотеки імені Леніна з'явилися комплекти журналів «Гасло», що виходив у Чернівцях і 1901 року друкував матеріали до програми РУП (Революційної української партії).

Після чотирьох років професорської критики всіх інших, окрім КПРС, партій як буржуазних, антидемократичних і антинародних мене вразили матеріали до програми РУП демократичністю і соціалістичністю.

Загалом я боявся довіряти паперові не тільки свої думки, а й крамольні думки інших людей, того не робив конспектів з прочитаного, тут же не витримав і записав із «Гасла» на одному аркуші витяг з редакторськими словами до програми РУП, поставивши знизу дату «1957 р.» (1961 року цей аркуш приєднали до слідчої справи, а дата стала доказом початку моєї «ворожої» діяльності з 1957 року).

З наближенням закінчення університетської освіти треба було домогтися призначення на Україну і треба було розв'язати інше важливе питання; де краще починати боротьбу, на Східній чи на Західній Україні? Обміркувавши всі «за» і «проти» обох варіантів, я схилився до західноукраїнського.

В час останніх вакацій поїхав до Львівського обкому партії і домовився, щоб обком зажадав від державної комісії по розподілу молодих фахівців МДУ спрямувати мене в розпорядження Львівського обкому. Так і сталося.

Львівський обком запропонував мені до вибору кілька районів з посадою штатного пропагандиста райкому партії. Я обрав Радехівський, де й поселився з дружиною у вересні 1958 року.

Праця штатного пропагандиста райкому партії пов'язана з постійними поїздками по селах району. Я із задоволенням їздив і розпитував у людей про умови життя і праці в сучасний час, до колективізації, за німців, за Польщі, за Австрії, розпитував про щойно затихлу національно-визвольну боротьбу та вивчав настрої народу. Ці настрої перевершили всі мої сподівання: усі люди, за винятком невеличкої жменьки лакуз у кожному селі, ставилися до повстанців та підпільників як до лицарів національно-визвольної справи і за всякої нагоди без кінця розповідали про їхні подвиги, про страждання селян та про брутальність і жорстокість москалів. У самому Радехові остання збройна сутичка відбулася 1954 року, і ще свіжі були могили вбитих. Мені показували місця хуторів, що їх москалі знищили геть, а потім примусили колгоспників переорати землю і обернули їх на колгоспні лани. Павловський хвалився, як за його наказом (1958 року він працював у райспоживспілці, в час боротьби був секретарем райкому партії) артилерійський полк розстріляв півсела, як знищили цілі села.

Московські газети проливали сльози над Орадуром та Лідіце, над Кортелісами та Клюсами, що їх знищили німці в час війни, а про те, скільки самі знищили українських сіл уже після війни для приборкання повсталого народу, ніхто й писнути не смів, бо це антисовітська агітація, за яку належало 10 років ув'язнення у далеких сибірських концтаборах.

Недавнє минуле дихало кров'ю, а сучасне сльозами: людей загнали силоміць до колгоспу, для колгоспів установили тверду кількість корів на 100 га землі, годувати під весну було їх нічим, і тоді корів підв'язували попругами попід черева, щоб вони не падали, а здихали стоячи (точніше, висячи на попругах). Жінки плакали над голими ребрами корів, над своєю долею, а чоловіки скреготали зубами.

А малюсінька жменька лакуз, спираючись на переможну збройну силу, бісилася у такий, наприклад, спосіб. До голови колгоспу велика черга людей. Вони чекають, коли голова дозволить зайти до його кабінету. А він паяльною лампою розпікає у себе в кабінеті залізну ручку дверей до синього кольору, температура по металу переходить на зовнішню частину ручки і потім гукає: «Заходь!» Жінка береться за ручку, обпікає долоню, від болю та несподіванки зойкає, а голова вибухає на всю колгоспну контору найвеселішим реготом. «Хто ще? — гукає до людей. — Що, ніхто не хоче? От і добре! Треба працювати на колгоспному полі, а не випрошувати коня для власного городу!» (Місце прикладу: с. Скварява Глицянського району на Львівщині, головний герой — голова колгоспу Ласка).

Я розмірковував так. Коли ти, чоловіче, бачиш цю дійсність і не розумієш її несправедливості, тоді ти дурень. Коли ти бачиш дійсність і розумієш усю її несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз. Бачити, розуміти і не повстати супроти такої безмежної несправедливості — значить, бути не людиною, а слимаком. То хто ж ти: слимак чи людина?

У мене батько козацького роду і мати (дівоче прізвище Скойбедо) теж козацького роду. Діди-прадіди були людьми, а не слимаками. Невже я буду гіршим пагоном на дереві свого

1 ... 3 4 5 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь у камері смертників», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь у камері смертників"