Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті він глянув на мене й кивнув.
Однією рукою підхопивши по дорозі тіла, я попливла до нього. Штовхнула білявку в чорну діру попід валуном, а за нею – другу дівчину й сутенера. Легенько буцнула їх ногою, перевіряючи, що вони лежать надійно, і швидко втекла з дороги. Дієго відпустив валун. Той хитнувся, умощуючись у новому нерівному ложі. Зрештою Дієго виборсався з мулу, підплив до верхівки каменя й добряче його притиснув, вирівнюючи попід ним нову перешкоду.
Далі Дієго відплив на кілька кроків, щоб помилуватися на чин рук своїх.
«Чудово!» – промовила я самими губами. Сьогоднішні три тіла не спливуть ніколи. І Райлі не почує про них у новинах ані слова.
Дієго вишкірився й підкинув руку.
Я не зразу здогадалася, що таким чином він показує мені – «дай п’ять». Я нерішуче підпливла до нього, плеснула його по долоні, а тоді швидко ретирувалася, щоб триматися оддалік.
На обличчі Дієго з’явився дивний вираз, а тоді мій сьогоднішній партнер кулею вилетів на поверхню.
Я збентежено шугнула за ним. Коли я випірнула з води, він замалим не задихався від сміху.
– Що таке?
Цілу хвилину він не міг відповісти. Нарешті вичавив:
– Ніхто ще мені так кепсько п’ять не давав.
Я роздратовано пирхнула.
– Звідки мені було знати, що ти не збираєшся відірвати мені руку абощо?
Дієго фиркнув.
– Я б так не вчинив.
– А всі решта – ще й як, – зауважила я.
– Це правда, – погодився він, зненацька втрачаючи всю веселість. – Полюємо далі?
– Ти ще питаєш?
Ми вилізли з води попід мостом – й щасливо наразилися на двох безхатченків, які спали в старезних брудних спальних мішках на спільному матраці зі старих газет. Жоден із них і не прокинувся. Кров їхня була кисла від алкоголю, та все одно це краще, ніж нічого. Їх ми також закопали в піску попід іншим валуном.
– Що ж, мені, либонь, вистане на кілька тижнів, – мовив Дієго, коли ми вдруге випірнули з води на задвірках пустельного доку.
Я зітхнула.
– Гадаю, саме в цьому і полягає полегша? Мене вже за кілька днів знову почне палити. І тоді Райлі пошле мене на полювання з кимось із Раулевих мутантів.
– Якщо хочеш, із тобою можу ходити я. Райлі здебільшого дозволяє мені чинити на власний розсуд.
На секунду я підозріливо завагалася. Та Дієго справді вельми відрізнявся від решти моїх побратимів. З ним я почувалася зовсім по-іншому. Так наче мені не треба було весь час озиратися через плече.
– Було б непогано, – визнала я. Дивно було таке навіть вимовляти. Я сама собі здавалася занадто вразливою.
Але Дієго просто зронив: «Класно!» – і всміхнувся до мене.
– Як це так, що Райлі відпускає тебе на такому довгому повідку? – запитала я, міркуючи, які ж у них взаємини. Що довше я була з Дієго, то важче мені було уявити, що їх із Райлі пов’язують тісні стосунки. Дієго такий… дружній. Зовсім не такий, як Райлі. Може, подіяло правило, що протилежності притягуються?
– Райлі знає, що я після себе не залишаю безладу… До речі, ти не проти дещо швиденько перевірити?
Мене почав розважати цей хлопець. Цікавий він. Побачимо, що він запропонує.
– Звісна річ.
Дієго перестрибнув через док, опинившись на набережній, і побіг уздовж води. Я трималася за ним. У повітрі майнув людський запах, та я була певна, що нас ніхто не помітить: уже зовсім темно, та й ми рухаємося надто швидко.
Дієго знову обрав дорогу по дахах. Кілька стрибків – і я упізнала наші власні запахи. Отже, Дієго знайшов наш давній слід.
І вже за кілька хвилин ми повернулися на темну алею, де Кевін із приятелем утнули оту дурницю з машиною.
– Очам не вірю, – заричав Дієго.
Схоже, Кевін із компанією щойно забралися. На першу машину згори було навалено ще дві, а до переліку трупів додалося ще кілька випадкових перехожих. Копи досі не з’явилися – адже всі, хто міг би повідомити про безчинство, мертві.
– Допоможеш? – звернувся до мене Дієго.
– О’кей.
Ми спустилися, і він поперекидав машини по-іншому, щоб здавалося, наче всі вони зіткнулися в аварії, а не що їх розкидало, як кубики, гігантське немовля. Я підібрала два знекровлені трупи й підкинула на місце «аварії».
– Страшна була аварія, – зауважила я.
Дієго вишкірився. Із застебнутого пакетика, який лежав у кишені, він дістав запальничку й почав підпалювати одяг жертв. Я теж вихопила запальничку – коли ми виходили на полювання, Райлі видавав їх кожному. Кевін мав би скористатися своєю – і таким чином причепурити місце злочину. Знекровлені тіла, насичені легкозаймистою отрутою, спалахували миттєво.
– Відступи, – застеріг мене Дієго, і я побачила, що він відкинув на першій машині заслінку й уже відкручує кришку бака. Я стрибнула на найближчу стіну й застигла на рівні другого поверху, спостерігаючи за діями Дієго. А він відступив на кілька кроків і запалив сірника. В отвір бака він поцілив бездоганно. І в ту-таки мить мій напарник опинився поряд зі мною.
Ціла вулиця здригнулася від гуркоту вибуху. У будинках за рогом почало вмикатися світло.
– Чудово впорався, – похвалила я.
– Дякую за допомогу. Повертаємося до Райлі?
Я нахмурилася. Будинок Райлі – останнє місце, де б мені хотілося збути залишок ночі. Не було охоти бачити тупе обличчя Рауля й слухати постійні крики та бійки. Не хотілося зціплювати зуби й ховатися за Бридким Фредом, щоб мене залишили в спокої. І книжки я вже всі перечитала.
– У нас є час, – сказав Дієго, зауваживши мій вираз обличчя. – Не обов’язково повертатися просто зараз.
– Непогано було б дістати щось почитати.
– І музику послухати, – всміхнувся він. – Пройдемося по крамницях?
Ми швидко перетнули місто – спершу рухалися по дахах, а коли будинки порідшали, квапливо долали темні вулички по землі, щоб дістатися привітнішої частини міста. Зовсім скоро ми опинилися біля супермаркету, де була й книгарня. Я обірвала замок на духовому віконці на даху, й ми прокралися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друге життя Брі Таннер», після закриття браузера.